Закон України від 23.09.94 р. № 185/94 «Про порядок
здійснення розрахунків в іноземній валюті» (за текстом
— Закон № 185/94) набрав чинності з 1 січня 1995 р.,
внаслідок чого держава втратила право контролювати експортно-імпортні
операції, які відбувалися до цього часу.
Що ж до контролю операцій i, головне, права безпосередньо
стягувати з резидентів пеню, яке надавалося податковим
органам бюджетним законом на відповідний рік, то Закон
№ 185/94 надав це право податковим органам на постійній
основі.
Однак уже з самого початку застосування зазначеного
Закону податкові органи почали стикатися зі спробами
штучно звузити сферу його застосування. Здебільшого
шляхом поширення приписів Цивільного кодексу УРСР від
18.07.63 р. (за текстом — ЦК) на правовідносини, що
виникають між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності
та державою в особі органів державної податкової служби.
Наприклад, шляхом застосування ст. 72 ЦК, тобто застосування
до пені за порушення граничних строків валютних розрахунків,
передбачених Законом № 185/94, скорочених строків позовної
давності, встановлених для цивільних (приватних) правовідносин.
Після однозначного вирішення цієї проблеми на рівні
Вищого арбітражного суду України (за текстом — ВАСУ)
було здійснено спробу поширити на правовідносини між
суб’єктами ЗЕД та органами ДПС (при здійсненні ними
контролю за дотриманням валютного законодавства) приписи
Кодексу України про адміністративні правопорушення від
07.12.84 р. № 8073-X. У результаті зазначену проблему
вирішив Конституційний суд України.
Були спроби принаймні частково вирішити проблему застосування
«валютної» пені шляхом проведення взаємозаліку в зовнішньоекономічних
відносинах.
Вищезазначене підтверджує, що застосування органами
ДПС пені в сфері ЗЕД — актуальне питання, на вирішенні
якого спеціалізуються юристи-практики.
На думку авторів, виникнення наведених ситуацій стало
можливим через недостатню обізнаність з визначеністю
співвідношення i взаємодію відповідних правових норм.
З огляду на це розглянемо питання співвідношення та
взаємодії приватноправових i публічно-правових норм,
а також співвідношення загального й спеціального законодавства
стосовно деяких аспектів розрахунків у зовнішньоекономічній
діяльності i валютного регулювання.
Публічно-правове регулювання
Чинне спеціальне законодавство України, що регулює валютні
відносини (які, безсумнівно, належать до сфери регулювання
публічного права), зокрема, Закон № 185/94 та Інструкція
про порядок здійснення контролю i отримання ліцензій
за експортними, імпортними та лізинговими операціями,
затверджена постановою Правління Нацбанку України від
24.03.99 р. № 136, встановлюють ряд вимог щодо експорту
та імпорту.
Так, при експорті мають забезпечуватися надходження
до резидентів їх валютної виручки у визначені Законом
№ 185/94 строки, валютна виручка має зараховуватись
на валютні рахунки підприємства.
При імпорті суб’єкти ЗЕД мають враховувати, що виконання
імпортних операцій резидентів, які здійснюються на умовах
відстрочення поставки, в разі коли таке відстрочення
перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового
платежу або виставлення векселя на користь постачальника
продукції (робіт, послуг), що імпортується, має відбуватися
виключно на підставі відповідної індивідуальної ліцензії
Нацбанку України.
Зауважимо, що згідно з висновком Науково-правової експертизи
при Інституті держави i права ім. В. Корецького (лист
від 16.09.99 р. № 126/98) «основним чинником змісту
вказаних норм є те, що виручка резидентів в іноземній
валюті має бути зарахована на їх валютні рахунки в уповноважених
банках».
Відповідно Закон № 185/94, крім припинення вищевизначених
зобов’язань власне шляхом належного виконання його приписів,
передбачає лише два випадки ненарахування пені за порушення
строків здійснення розрахунків (статті 1, 2):
отримання індивідуальної ліцензії Нацбанку України на
подовження строків здійснення розрахунків;
прийняття відповідним судом позовної заяви резидента
про стягнення з нерезидента заборгованості, що виникла
внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених
статтями 1, 2 зазначеного Закону, з подальшим задоволенням
позову.
Приватноправове регулювання
Розрахунки між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності
можна розглядати i як об’єкт приватноправового регулювання.
В цьому випадку коло можливих підстав для припинення
зобов’язань з отримання валютної виручки за експортними
контрактами є значно ширшим.
Так, Закон України від 16.04.91 р. № 959-XII «Про зовнішньоекономічну
діяльність» встановлює, що суб’єкти зовнішньоекономічної
діяльності мають право самостійно визначати форму розрахунків
за зовнішньоекономічними операціями
з-поміж тих, що не суперечать законам України. Наприклад,
при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності трапляються
випадки, коли у відносинах між резидентами й нерезидентами
виникають зустрічні однорідні вимоги. Стаття 217 глави
19 ЦК, який є загальним законом, передбачає можливість
припинення зобов’язання зарахуванням таких зустрічних
однорідних вимог.
На практиці досить часто виникає запитання, чи означатиме
припинення зобов’язань сторін також автоматичне припинення
відповідних зобов’язань українського експортера перед
державою щодо отримання валютної виручки?
Це запитання ще не отримало однозначної відповіді, що
пов’язано, перш за все, зі значною кількістю відповідних
підзаконних актів, часто заплутаних i суперечливих,
з відсутністю однозначної й усталеної судової практики.
Існуюча плутанина з цього питання спричинена й відсутністю
докладних розробок з цієї тематики на рівні наукової
доктрини, в яких правові питання застосування норм валютного
законодавства розглядалися б саме в ракурсі взаємодії
приватноправових та публічно-правових норм. Йдеться
про доктринальне опрацювання, яке б давало учасникам
спірних ситуацій чіткі орієнтири при пошуку балансу
публічного інтересу держави й приватних інтересів учасників
зовнішньоекономічної діяльності при вирішенні майнових
спорів, що виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
При розгляді майнових спорів необхідно застосовувати
принцип забезпечення балансу приватного й публічного
інтересу, який, до того ж, є основним принципом здійснення
правосуддя Європейським судом з прав людини.
Після приєднання 17 липня 1997 р. України до Конвенції
про захист прав та основних свобод людини від 4 листопада
1950 р. зазначений принцип відповідно до Конституції України став одним із головних принципів українського
законодавства. Однак єдиний підхід до застосування суддями
вищезазначеного принципу на практиці щодо розглядуваних
ситуацій відсутній.
З огляду на це метою даної публікації є спроба виявити
й проаналізувати співвідношення приватних i публічних
інтересів, а також співвідношення загального та спеціального
законодавства при припиненні зустрічних зобов’язань
у сфері зовнішньоекономічних відносин шляхом зарахування
(ст. 217 ЦК).
Позиція правозастосовчих
органів
Вищий арбітражний суд України на запитання, чи має право
податковий орган застосовувати фінансові санкції у вигляді
пені за несвоєчасне повернення валютної виручки, якщо
сторони на підставі ст. 217 ЦК домовилися про взаємозалік
заборгованості, в листі від 21.06.99 р. № 01-8/292 «Про
деякі питання практики застосування у вирішенні спорів
окремих норм чинного законодавства» відповів так: «Закон
України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній
валюті» не ставить стягнення пені за порушення резидентами
термінів, передбачених статтями 1 та 2 цього Закону,
в залежність від обраного сторонами порядку проведення
розрахунків, у тому числі й заснованих на заліку взаємної
заборгованості резидента й нерезидента».
У п. 2 оглядового листа ВАСУ від 07.02.2000 р. № 01-8/48
«Про деякі питання практики вирішення спорів за участю
податкових органів» зазначено, що Закон № 185/94 не
ставить стягнення пені за порушення строків зарахування
валютної виручки резидентів в іноземній валюті на їх
валютні рахунки в уповноважених банках у залежність
від причин, з яких ці строки порушено.
Підставою для застосування встановлених Законом № 185/94
санкцій є лише факт порушення строку відповідного зарахування
виручки в іноземній валюті.
ВАСУ в п. 1.1 листа від 10.05.2000 р. № 01-8/204 ще
раз підтвердив, що «названий Закон не ставить стягнення
пені за порушення встановлених термінів зарахування
виручки в іноземній валюті на їх валютні рахунки в уповноважених
банках у залежність від причин, з яких ці терміни порушено.
Підставою для застосування встановлених цим Законом
санкцій є лише факт порушення терміну відповідного зарахування
виручки в іноземній валюті».
Вищий арбітражний суд України в порядку інформації надіслав
арбітражним судам України оглядовий лист від 22.09.99
р. № 01-8/516 «Про практику вирішення окремих категорій
спорів», у якому викладено огляд практики вирішення
судовою Колегією ВАСУ з перегляду рішень, ухвал, постанов
окремих категорій спорів. У п. 1.3 цього листа зазначено,
що відповідальність за порушення резидентами строків,
передбачених статтями 1 i 2 Закону № 185/94, не ставиться
цим Законом у залежність від обраного сторонами порядку
проведення розрахунків, у тому числі i заснованих на
заліку взаємної заборгованості резидента i нерезидента.
Стягнення пені за порушення передбачених Законом № 185/94
строків не залежить від обраного сторонами порядку проведення
розрахунків, у тому числі й заснованих на заліку взаємної
заборгованості резидента й нерезидента.
Водночас не виникає принципових заперечень щодо можливості
проведення взаємозаліку зустрічних однорідних вимог
з погляду лише цивільного (приватного) законодавства
(приватного права).
Однак ст. 2 ЦК встановлює, що до податкових i бюджетних
відносин цей Кодекс не застосовується. З огляду на це
відносини, що виникають внаслідок застосування податковими
органами пені до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
за порушення строків зарахування валютної виручки в
іноземній валюті, цивільним законодавством не регулюються.
Волевиявлення сторін
Зобов’язання із забезпечення своєчасного надходження
валютної виручки за поставлені товари чи передплачені
імпортні товари — приписи публічного, а не цивільного
права, i, відповідно, не можуть бути змінені угодою
сторін.
Зазначимо, що відповідно до доктрини поділу системи
права його поділяють на приватне i публічне. Приватне
й публічне право на практиці має різні сфери регулювання.
Так, зокрема, цивільне право в найбільш загальному вигляді
регулює відносини осіб на засадах вільного волевиявлення
i рівності сторін, тоді як публічне право передбачає
певну об’єктивну структурованість правовідносин.
Розмежувати приватне й публічне право можна за предметом
i методом правового регулювання.
Предметом правового регулювання у приватному праві є
інтереси приватних осіб, а, відповідно, предметом правого
регулювання в публічному праві є інтереси держави та
суспільства в цілому. Предметом у цьому випадку є все
те, що підпадає під дію правових норм (сфера, на яку
поширюється відповідне право).
Методом правого регулювання у приватному праві є метод
автономії та рівності сторін, тобто такий метод подає
варіант поведінки, але при цьому надає суб’єктам (сторонам)
можливість у межах законних засобів врегулювати відносини
на власний розсуд. Суть такої більш широкої правової
автономії, якою наділяються учасники відносин i яка
регулюється диспозитивною нормою, полягає в тому, що
сторонам надається можливість самостійно домовитися
про свої взаємні права та обов`язки, i лише на випадок,
якщо вони не досягнуть цього, приписується певний зобов’язальний
варіант поведінки.
Методом правового регулювання в публічному праві є імперативний,
тобто такий, що не припускає відхилення чи відмінного
тлумачення припису (норми права). Такі норми не доповнюють
волю сторін, а прямо містять припис (прямо зобов’язують),
що потрібно робити, й чого робити не можна. Саме цих
норм стосується вислів відомого римського юриста Папініана:
«Jus publicum privatorum pactis mutari non potest» —
«Норми публічного права не можуть бути змінені за волею
приватних осіб».
Закон № 185/94 належить до приписів публічного права.
Відповідно вимога ст.1 зазначеного Закону (яка покладає
на резидентів-експортерів зобов’язання щодо зарахування
валютної виручки на валютні рахунки в уповноважених
банках не пізніше 90 днів з дати митного оформлення
відповідної вивізної митної декларації) встановлює імперативне
зобов’язання резидента-експортера перед державою. I
це зобов’язання, відповідно, в загальному випадку не
може бути змінено або знечинено шляхом угоди приватних
осіб або здійснення інших дій, відмінних від тих, що
прямо вказані зазначеним Законом або іншими публічними
правовими актами.
У зв’язку з цим ще раз повернемося до того, що чинний
ЦК, як зазначено в його першій та другій статтях, регулює
лише відносини майнові й пов’язані з ними особисті немайнові
державних, кооперативних та інших громадських організацій
між собою, громадян з державними, кооперативними та
іншими громадськими організаціями, громадян між собою,
інших організацій, i, відповідно, прямо не регулює відносини
осіб із державою. Про це свідчить i вищезазначена вказівка
в ст. 2 ЦК, згідно з якою цей Кодекс не застосовується
до майнових відносин, заснованих на адміністративному
підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових
i бюджетних відносин.
Тому, беручи до уваги викладений аналіз системи правових
норм у співвідношенні приватноправових i публічно-правових
норм стосовно розглядуваного питання, висновок про те,
що відповідно до ст. 217 ЦК можна припинити зустрічні
зобов’язання однієї сторони зовнішньоекономічної угоди
перед іншою (тобто припинення зобов’язання приватноправового
характеру) зарахуванням зустрічних однорідних вимог
є обгрунтованим.
Однак здійснення такого взаємозаліку не впливатиме на
зобов’язання перед державою (тобто зобов’язання публічно-правового
характеру), пов’язані зі своєчасним отриманням валютної
виручки резидентом-експортером.
Отже, зобов’язання із зарахування валютної виручки у
встановлені Законом № 185/94 строки можуть бути припинені
лише у випадках, прямо передбачених публічно-правовими
актами, а саме:
отримання валютної виручки в установлені строки (Закон
№ 185/94);
отримання індивідуальної ліцензії Нацбанку України (ст.
1 Закону № 185/94);
звернення до суду або арбітражного суду, міжнародного
комерційного арбітражу (як передбачено Законом № 185/94).
В усіх інших випадках неотримання чи несвоєчасне отримання
експортної валютної виручки призводить до застосування
санкцій, передбачених Законом № 185/94, незважаючи на
те, припинено контрактні платіжні зобов’язання шляхом
заліку чи ні.
Такий підхід щодо непоширення норм цивільного законодавства
на відносини, що виникають внаслідок застосування податковими
органами майнової відповідальності до суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, неодноразово відзначали суди України:
лист ВАСУ від 21.06.99 р. № 01-8/292: «За змістом ч.
3 ст. 2 ЦК відносини, що виникають внаслідок застосування
податковими органами майнової відповідальності до суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків
зарахування виручки в іноземній валюті... не регулюються
цивільним законодавством»;
лист ВАСУ від 27.02.2000 р. № 01-8/48: «... відносини,
що виникають внаслідок застосування податковими органами
пені до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за
порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті...
не регулюються цивільним законодавством»;
лист ВАСУ від 22.09.2000 р. № 01-8/516: «... відносини,
що виникають внаслідок застосування податковими органами
пені до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за
порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті...
не регулюються цивільним законодавством»;
рішення Конституційного суду України у справі за конституційним
зверненням ВАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо
офіційного тлумачення положень п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, частин 1, 3 ст. 2, ч. 1 ст. 38 КпАП (справа
про відповідальність юридичних осіб) від 30.05.2001
р. № 7-рп/2001 (справа № 1-22/2001). В останньому листі,
зокрема зазначено: «...Конституція України встановила,
що склад правопорушення як підстава притягнення особи
до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового
впливу за його вчинення визначаються виключно законом,
а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом...».
Відповідальність у сфері
валютних правовідносин
Аналізуючи закони України, які встановлюють відповідальність
юридичних осіб за правопорушення у сфері валютних, податкових
та інших правовідносин, Конституційний суд України виходить
як із конституційних положень щодо порядку визнання
видів правопорушень та відповідальності за їх вчинення,
так i з характеру передбаченої цими законами відповідальності.
Норми Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного
контролю» i податкових законів, про які йдеться в конституційному
зверненні, що встановлюють відповідальність за порушення
їх приписів, спрямовані на забезпечення режиму здійснення
валютних операцій, фінансової (в тому числі податкової)
дисципліни. За змістом цих норм предметом їх регулювання
є відносини не цивільно-правового, а публічно-правового
характеру, передбачена ними відповідальність також є
публічно-правовою.
Вищий арбітражний суд України неодноразово розглядав
питання щодо правомірності нарахування пені за порушення
в сфері ЗЕД у разі здійснення контрагентами (при виконанні
зовнішньоекономічного контракту) певних цивільно-правових
дій у рамках приватного права. Так, у листі ВАСУ від
10.05.2000 р. № 01-8/204 розглядається питання, чи може
мирова угода, що затверджена судом у процесі вирішення
спору про стягнення з нерезидента заборгованості, яка
виникла внаслідок недотримання ним строків, передбачених
експортно-імпортним контрактом, бути підставою для звільнення
резидента від відповідальності, встановленої Законом
№ 185/94. При цьому ВАСУ зазначив, що цей Закон не ставить
стягнення пені за порушення встановлених строків зарахування
виручки резидентів в іноземній валюті на їх валютні
рахунки в уповноважених банках у залежність від причин,
з яких ці строки порушено.
Отже, мирова угода, що затверджена судом у процесі вирішення
спору про стягнення з нерезидента заборгованості, яка
виникла внаслідок недотримання ним строків, передбачених
експортно-імпортним контрактом, не може бути підставою
для звільнення резидента від відповідальності, встановленої
Законом.
Лист ВАСУ від 24.11.97 р. № 01-8/452 містить відповідь
на запитання, чи звільняється резидент від сплати фінансових
санкцій за порушення строків надходження валютної виручки,
передбачених Законом № 185/94, у зв’язку з тим, що двосторонній
акт приймання встановлює неналежну якість експортованого
товару. ВАСУ зазначив, що цей Закон не ставить право
податкової адміністрації стягувати санкції за порушення
строків надходження валютної виручки в залежність від
причин, з яких нерезидент своєчасно не розрахувався.
Таким чином, двосторонній акт приймання може бути підставою
для здійснення додаткових розрахунків між контрагентами,
але не для звільнення від фінансових санкцій, передбачених
вищезгаданим Законом.
Тобто в розумінні ВАСУ цивільно-правові дії в рамках
приватного права жодним чином не можуть вплинути на
відповідальність, передбачену нормами публічного права:
«... двосторонній акт приймання може бути підставою
для здійснення додаткових розрахунків між контрагентами,
але не для звільнення від фінансових санкцій, передбачених
вищезгаданим Законом». Підставою для застосування визначених
цим Законом санкцій є лише факт порушення строку відповідного
зарахування виручки в іноземній валюті.
|
№ з/п
|
Документ
|
Витяги
|
|
1
|
Лист ВАСУ
від 24.11.97 р.
№ 01-8/452 |
Підписання договору «...може
бути підставою для здійснення додаткових розрахунків між контрагентами,
але не для звільнення від фінансових санкцій, передбачених Законом». |
|
2
|
Лист ВАСУ
від 21.06.99 р.
№ 01-8/292 |
За змістом ч. 3 ст. 2 Цивільного кодексу України відносини, що виникають внаслідок застосування податковими
органами майнової відповідальності до суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній
валюті ... не регулюються цивільним законодавством. |
|
2.1
|
Лист ВАСУ
від 27.02.2000 р.
№ 01-8/48 |
«...відносини, що виникають
внаслідок застосування податковими органами пені до суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній
валюті ... не регулюються цивільним законодавством». |
|
2.2
|
Лист ВАСУ
від 22.09.2000 р.
№ 01-8/516 |
«...відносини, що виникають
внаслідок застосування податковими органами пені до суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній
валюті ... не регулюються цивільним законодавством». |
|
2.3
|
Лист
від 16.06.99 р.
№ 126/98 |
Згідно з висновком Науково-правової
експертизи при Інституті держави і права ім. В. Корецького «...основним
чинником змісту вказаних норм є те, що виручка резидентів в іноземній
валюті має бути зарахована на їх валютні рахунки в уповноважених
банках». |
|
3
|
Лист ВАСУ
від 22.09.2000 р.
№ 01-8/516 |
«Відповідальність за порушення
резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 Закону України
«Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», не ставиться
Законом у залежність від обраного сторонами порядку проведення розрахунків,
у тому числі й заснованих на заліку взаємної заборгованості резидента
і нерезидента». |
|
4
|
Постанова ВАСУ
від 05.11.99 р.
№ 041/11-24/5 |
«…відносини, що виникають
внаслідок застосування податковими органами майнової відповідальності
до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків
зарахування виручки в іноземній валюті, не регулюються цивільним
законодавством. Тому відсутні підстави для застосування до цих відносин
статті 72 Цивільного кодексу України». |
|
5
|
Постанова ВАСУ
від 30.06.2000 р., справа № 04-1/12-16/81 |
«До … (публічних) правовідносин
за участю ДПІ норми міжнародного приватного (цивільного) права не
застосовуються». |
|
6
|
Постанова ВАСУ
від 05.07.2000 р., справа № 04-1/11-16/71 |
«Відповідачем у справі є
не комерційна структура, а податкова інспекція, а отже, норми приватного
права на зазначені правовідносини не поширюються». |
|
7
|
п. 9 Роз’яснення ВАСУ від
12.02.95 р.
№ 02-5/451 |
«Відносини, що виникають
між підприємствами, установами, організаціями і державною податковою
інспекцією у зв'язку зі здійсненням нею своїх контрольних функцій
відповідно до Закону, не є цивільно-правовими. Тому строки позовної
давності, встановлені статтями 71 і 72 Цивільного кодексу України,
до них не застосовуються». |
|
8
|
Постанова Верховного суду
України
від 25.03.2003 р. |
«Відносини позивача (резидента
України) з нерезидентом засновані на взаємній угоді між ними, а
тому вони є цивільно-правовими. У цих відносинах допускається припинення
зобов’язань шляхом зарахування однорідних вимог …». |
При винесенні рішень Вищий господарський суд України (за текстом — ВГС
України) керується роз’ясненнями Вищого арбітражного суду України, в яких
зазначається, що відносини, які виникають внаслідок застосування податковими
органами пені до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, не регулюються
цивільним законодавством.
Як приклад наведемо кілька рішень ВГС України.
У рішенні від 17.10.2002 р. № 2/312а (відповідач — Донецька ДПА, позивач
— суб’єкт ЗЕД) встановлено, що «відповідно до ч. 3 ст. 2
Цивільного кодексу України до майнових відносин, заснованих на адміністративному підпорядкуванні
однієї сторони іншій, а також до податкових i бюджетних відносин цей Кодекс
не застосовується... Виходячи з наведеного та враховуючи необгрунтованість
застосування до публічних правовідносин за участю ДПІ норм
Цивільного кодексу України, відсутні підстави щодо необгрунтованого застосування
пені за весь період порушення».
Згідно з рішенням від 07.11.2002 р. № А27/44 (відповідач — Дніпропетровська
ДПА, позивач — суб’єкт ЗЕД) «аналіз правових норм дає підстави для висновку,
що для розрахунків за експортними операціями встановлений спеціальний
порядок, який передбачає зарахування валютної виручки на рахунок резидента
в уповноваженому банку... Оскільки обраний позивачем та його контрагентом
за експортними контрактами спосіб розрахунку (ст. 217
ЦК) суперечить спеціальному
законодавству України, що регламентує порядок розрахунків за зовнішньоекономічними
операціями, а Закон №
185/94 не визначає умов, за яких неотримання виручки
не є порушенням вимог цього Закону, а також не ставить стягнення пені
за порушення встановлених термінів зарахування виручки резидентів в іноземній
валюті на їх рахунки в уповноважених банках у залежність від причин такого
порушення, відповідач у межах повноважень, визначених частиною п’ятою
ст. 4 зазначеного Закону, правомірно нарахував пеню. Стаття 217
ЦК України,
як така, що не належить до спеціального законодавства, яке регламентує
порядок розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, щодо дотримання
якого позивачем виник даний спір, не підлягала застосуванню судом при
вирішенні останнього. Враховуючи, що обставини справи судом першої інстанції
встановлені повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального
права, ... позов залишено без задоволення».
Рішенням від 26.11.2002 р. № 2/270а (відповідач — Донецька ДПА, позивач
— суб’єкт ЗЕД) визначено, що «грошові зобов’язання, які виникли з цивільно-правових
відносин, та зобов’язання за порушення валютного законодавства є різними
правовими категоріями, тому регулюються різними правовими нормами».
Наведене дає можливість дійти таких висновків щодо застосування при розгляді
конкретних справ ВГС України чинного законодавства:
ВГС України не поширює на правовідносини, пов’язані з нарахуванням пені
(в разі застосування ст. 217
ЦК), приписи
ЦК;
ВГС України вважає необгрунтованими застосування до публічних правовідносин
за участю ДПІ норм
ЦК;
ВГС України вважає, що для розрахунків за експортними операціями встановлено
спеціальний порядок їх проведення;
ВГС України вважає, що винесення господарським судом рішення на користь
суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності з посиланням на ст. 217
ЦК є
неправильним застосуванням норм матеріального права;
ВГС України вважає, що Закон №
185/94 не визначає умов, за яких неотримання
виручки не є порушенням вимог цього Закону, а також не ставить стягнення
пені за порушення встановлених термінів зарахування виручки резидентів
в іноземній валюті на їх рахунки в уповноважених банках у залежність від
причин такого порушення;
зобов’язання, що виникли з цивільно-правових відносин, та зобов’язання
за порушення валютного законодавства є різними правовими категоріями i
регулюються різними правовими нормами.
Виходячи з принципу «lex speciales derogat generali» — «Спеціальний закон
витісняє загальний», слід вважати, що при виконанні експортного контракту
з розрахунками в іноземній валюті валютна виручка резидентів має надходити
на їх валютні рахунки, як це й передбачено чинним спеціальним законодавством
України.
Аналізуючи відносини між резидентом України — стороною зовнішньоекономічного
контракту, i нерезидентом (1), що виникли на підставі зовнішньоекономічного
контракту, та Державою (2) в особі органів ДПС, слід розрізняти дві групи
таких відносин, а саме:
1) цивільно-правові (приватне право) між сторонами контракту;
2) у рамках публічного права — відносини щодо забезпечення своєчасного
i повного надходження валютної виручки.
Таким чином, тези з постанов Верховного суду України від 17.11.2002 р.
№ 2-15/2542-02, що «у цивільно-правових відносинах допускається припинення
зобов’язань шляхом зарахування зустрічної однорідної вимоги, відповідно
до ст. 217
ЦК», та від 25.03.2003 р., в якій зазначено, що «Відносини
позивача (резидента України) з нерезидентом засновані на взаємній угоді
між ними, а тому вони є цивільно-правовими. У цих відносинах допускається
припинення зобов’язань шляхом зарахування однорідних вимог...» — не викликають
запитань у разі дослідження взаємовідносин між резидентом та нерезидентом
у рамках зовнішньоекономічного контракту. Саме «у цих» відносинах (приватних)
допускається припинення зобов’язань шляхом зарахування зустрічної однорідної
вимоги.
Водночас, розглядаючи правовідносини між резидентом України i Державою
в особі органів ДПС, можна послатись на:
постанову ВГС України від 30.01.2003 р. у справі № 20/101: «... правовідносини,
які виникли між стороною у справі — суб’єктом господарювання i податковим
органом, — не є цивільно-правовими, а отже, регулюються вони спеціальним
законодавством...»;
рішенням ВГС України від 26.11.2002 р. № 2/270а: «... грошові зобов’язання,
які виникли з цивільно-правових відносин та зобов’язання за порушення
валютного законодавства є різними правовими категоріями, тому регулюються
різними правовими нормами»;
рішення від 07.11.2002 р. № А27/44: «... аналіз правових норм дає підстави
для висновку, що для розрахунків за експортними операціями встановлено
спеціальний порядок, який передбачає зарахування валютної виручки на рахунок
резидента в уповноваженому банку... Оскільки обраний позивачем та його
контрагентом за експортними контрактами спосіб розрахунку (ст. 217
ЦК)
суперечить спеціальному законодавству України, що регламентує порядок
розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, а Закон №
185/94 не визначає
умов, за яких неотримання виручки не є порушенням вимог цього Закону,
а також не ставить стягнення пені за порушення встановлених термінів зарахування
виручки резидентів в іноземній валюті на їх рахунки в уповноважених банках
у залежність від причин такого порушення, відповідач у межах повноважень,
визначених частиною п’ятою ст. 4 зазначеного Закону, правомірно нарахував
пеню. Стаття 217
ЦК України як така, що не належить до спеціального законодавства,
яке регламентує порядок розрахунків за зовнішньоекономічними операціями,
щодо дотримання якого позивачем виник даний спір, не підлягала застосуванню
судом при вирішенні останнього. Враховуючи, що обставини справи судом
першої інстанції встановлено повно, але допущено неправильне застосування
норм матеріального права, ... позов залишено без задоволення»;
висновок Науково-правової експертизи при Інституті держави i права ім.
В. Корецького (лист від 16.06.99 р. № 126/98), відповідно до якого «...
основним чинником змісту вказаних норм є те, що виручка резидентів в іноземній
валюті має бути зарахована на їх валютні рахунки в уповноважених банках»;
рішення Конституційного суду України від 30.05.2001 р. №
7-рп/2001 (справа
№ 1-22/2001), в якому зазначено, що «Аналізуючи закони України, які встановлюють
відповідальність юридичних осіб за правопорушення у сфері валютних, податкових
та інших правовідносин, Конституційний суд України виходить... i з характеру
передбаченої цими законами відповідальності.
Норми Декрету Кабінету Міністрів України від
19.02.93 р. № 15-93 «Про
систему валютного регулювання та валютного контролю» i податкових законів,
про які йдеться в конституційному зверненні, що встановлюють відповідальність
за порушення їх приписів, спрямовані на забезпечення режиму здійснення
валютних операцій, фінансової (в тому числі податкової) дисципліни. За
змістом цих норм предметом їх регулювання є відносини не цивільно-правового,
а публічно-правового характеру, передбачена ними відповідальність також
є публічно-правовою».
Публічне право регулює загальні відносини, його норми спрямовані насамперед
на задоволення потреб i захисту інтересів суспільства i держави, яка,
в свою чергу, створює такі інститути державної влади та права, які б належним
чином регулювали відносини.
Крім того, необхідно зазначити, що для цілей оподаткування залік рівнозначний
бартеру з усіма його специфічними особливостями: звичайні ціни, неможливість
нульової ставки з ПДВ та завершення в 2003 р. бартеру, розпочатого в 2002
р.
На сьогодні триває формування валютного й податкового законодавства як
окремих i досить специфічних галузей права. Вони мають власний метод регулювання
правових відносин, що суттєво відрізняється від методу регулювання інших
галузей права, містить риси, характерні водночас для кількох галузей.
На жаль, необхідно констатувати, що чинне законодавство, яке регулює проведення
операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності, не відповідає вимогам
сьогодення.
Назріла нагальна потреба розробки й запровадження нового законодавства,
яке має стимулювати підприємницьку й виробничу діяльність, бути обов’язковим,
рівнозначним i пропорційним, забезпечувати однаковий підхід до різних
суб’єктів господарювання, крім того, бути доступним, стабільним та економічно
обгрунтованим.
З метою проведення єдиної державної політики в галузі контролю i нагляду
за дотриманням чинного законодавства в сфері валютних, експортно-імпортних
та інших зовнішньоекономічних операцій та враховуючи викладене, автори
вважають, що існує нагальна потреба як опрацювання вищезазначених питань
на рівні правової доктрини й забезпечення єдиної практики правозастосування,
так i розробки належної державної політики з цього питання, а також створення
єдиного центру експортного контролю — Національної служби з валютного
та експортного контролю, яка забезпечувала б єдність підходу до питань
валютного контролю.
Національна служба з валютного й експортного контролю має здійснювати
діяльність у межах своєї компетенції i координувати діяльність інших агентів
валютного та експортного контролю для реалізації загальнодержавної політики,
спрямованої на створення єдиної системи державного контролю за дотриманням
законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності, й створювати її
доцільно на базі органів Державної податкової служби України.