Одним з основних речово-правових засобів захисту права власності є віндикація — витребування майна з чужого незаконного володіння, яке застосовується при збереженні у власника права власності, але за таких обставин, коли він не може це право здійснювати, оскільки річ вибула з його володіння і знаходиться у незаконному володінні іншої особи. У такому випадку неволодіючий власник може захистити своє право шляхом пред'явлення позову до незаконно володіючої особи з метою відновлення порушеного володіння річчю через її вилучення у натурі. Такий позов має назву віндикаційного і спрямований на захист всіх трьох повноважень власника — права володіння, користування та розпорядження.
Право віндикації закріплено у ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність", але згадана правова норма не містить у собі юридичних критеріїв для здійснення повернення майна власнику, тому при вирішенні справ за він-дикаційними позовами суди спираються на положення ст. 145 Цивільного кодексу УРСР (далі — ЦК), у ч. 1 якої сформульовані основні принципи витребування майна з чужого незаконного володіння: "Якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею". Віндикаційний позов грунтується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з втратою речі, воно немов би слідує за річчю, що й забезпечує непорушність цього права.
Об'єктом віндикаційного позову може бути лише певна індивідуально визначена річ, що збереглася в натурі, оскільки змістом віндикаційного позову є саме вимога про відновлення володіння річчю, а не заміна її іншою. Тому, як зазначено у п. 6.1. інформаційного листа Вищого арбітражного суду від 31.01.2001 р. "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" (далі — лист ВАСУ), неможливо пред'явити віндикаційний позов стосовно речей, які в результаті здійснених фактичним володільцем витрат втратили свої первісні якості й стали практично новою річчю (наприклад, коли спірну будівлю не лише відремонтовано, а й капітально перебудовано). Так само за віндикаційним позовом не можуть бути витребувані речі, які визначені родовими ознаками (крім випадків, коли речі, що мають єдині загальні властивості для речей даного виду, набувають ще й індивідуально визначені властивості та зберігають їх до моменту пред'явлення позову, за допомогою чого власник може відрізнити свої речі від інших — скажімо, кава в зернах у посилці, на якій збереглися пломби). Якщо ж річ неможливо відокремити від усіх інших однорідних речей, то майнові інтереси власника можуть бути захищені іншими засобами — позовами про відшкодування шкоди чи про повернення безпідставно придбаного майна.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути не лише неволодіючий власник, а й інші особи, в яких майно власника перебувало на законних підставах (за цивільно-правовими договорами, на праві повного господарського відання, оперативного управління тощо).
Відповідач за віндикаційним позовом — це незаконний володілець, у якого фактично знаходиться річ, що витребується, при цьому він може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такої речі, оскільки незаконним володільцем слід вважати не лише особу, яка безпосередньо неправомірно заволоділа річчю, а й осіб, які придбали її у особи, не уповноваженої цією річчю розпоряджатися.
Істотне значення для вирішення віндикаційного позову має питання добросовісності чи недобросовісності незаконного володільця, що характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття речі з володіння власника та правомірності її придбання.
Добросовісним, відповідно до ч. 1 ст. 145 ЦК та п.1 ст. 388 нового ЦК, визнається набувач, який не знав і не повинен був знати про те, що особа, в якої він придбав майно, не мала права його відчужувати. Межа між добросовісним та недобросовісним володінням встановлюється судом, виходячи з презумпції добросовісності набувача й для її спростування необхідно довести, що набувач умисно чи з необережності не взяв до уваги певних обставин справи, які свідчили про неправомірність відчуження речі. При вирішенні даного питання враховуються фактичні обставини кожної конкретної справи та суб'єктні властивості набувача. Скажімо, придбання речі в магазині, на ринку чи у будь-якому іншому спеціально відведеному для продажу місці неможливо поставити у провину добросовісному набувачеві, а от придбання майна в сумнівній ситуації, наприклад, у випадкового перехожого, може свідчити про умисел чи принаймні грубу необережність набувача.
Витребування майна у добросовісного набувача залежить від наступних обставин:
За таких обставин немає підстав, щоб дорікати власникові у вибутті його майна (хоча при загубленні речі певна частка вини власника все ж таки присутня), але й поведінка добросовісного набувача теж бездоганна — у таких випадках закон надає перевагу інтересам власника, закріплюючи за ним право на отримання речі у натурі, а за добросовісним набувачем зберігається право на відшкодування збитків, завданих йому відчуженням речі, за рахунок особи, в якої він цю річ придбав.
Якщо ж власник за власною волею позбувся володіння своїм майном, наприклад, передав його іншим особам за договором зберігання, майнового найму, безоплатного користування майном, які згодом неправомірно здійснили відчуження цього майна, то власник не може витребувати майно у добросовісного набувача, який придбав це майно за плату. За таких умов власник несе негативні наслідки своєї необачності й вправі лише пред'явити відповідний позов про відшкодування збитків до особи, якій він передав майно за договором у тимчасове володіння чи користування. .
Згідно з ч. З ст. 145 ЦК та п. З ст. 388 нового ЦК, якщо майно було набуто безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати своє майно при будь-яких обставинах, незалежно від добросовісності набувача та характеру вибуття речі — з волі самого власника чи поза нею. Аналогічну позицію викладено й в ч. 5 п. 6.2. листа ВАСУ та п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист приватної власності". Необхідно підкреслити, що зазначені положення розраховані лише на ті ситуації, коли відчужувач речі не був уповноважений розпоряджатися нею.
У ч. 2 ст. 145 ЦК та у п. 2 ст. 388 нового ЦК міститься виключення з загального правила захисту прав власника за віндикаційним позовом, що встановлене ч. 1 ст. 145 ЦК та п. 1 ст. 388 нового ЦК. Зміст згаданого виключення полягає у тому, що коли майно було продане добросовісному набувачеві у порядку виконання судових рішень, то в нього неможливо витребувати це майно, навіть якщо юно було загублене власником або викрадене в нього, чи вибуло з володіння власника поза його волею.
На жаль, суди іноді застосовують дане виключення без достатніх для цього підстав. Так, рішенням районного суду, залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах обласного суду, було відмовлено у позові П. та Л. до К. І., К. О., К. Р., М. С. та Львівського міськвиконкому про виселення з квартири. Суть справи полягала в тому, що постановою президії обласного суду з вироку районного суду, яким був засуджений чоловік П., виключено вказівку про конфіскацію будинку, оскільки останній належав П. на праві власності. Але до винесення згаданої постанови, після набрання вироком щодо чоловіка П. законної сили, будинок було передано на баланс Львівської міської ради. У квартирі № 2 зазначеного будинку залишилася проживати сім'я засудженого, а в квартиру №1, відповідно до чинного на той час житлового законодавства, було поселено сім'ю К. В., який згідно з рішенням Львівського міськвиконкому провів її обмін з сім'єю К. І. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд виходив, зокрема, з того, що відповідно до ч. 2 ст. 145 ЦК спірна квартира поверненню не підлягає. Судова колегія ВСУ ухвалою від 25.12.1996 р. скасувала судові рішення у зазначеній справі, наголосивши, що згідно з ч. 2 ст. 145 ЦК витребування майна власником від добросовісного набувача не допускається лише у випадку продажу майна в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Застосування за обставинами цієї справи ч. 2 ст. 145 ЦК, як зауважила судова колегія ВСУ, є необгрунтованим, оскільки будинок не було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень ("Рішення Верховного Суду України". — 1997 р.).
Гроші, а також цінні папери на пред'явника, відповідно до ст. 147 ЦК та ст. 389 нового ЦК, не можуть бути витребувані від добросовісного набувача, оскільки вони належать до речей, що визначені родовими ознаками, а тому не можуть бути предметом віндикаційного позову (винятком можуть бути лише випадки їх індивідуалізації через нумерацію). На іменні цінні папери дія зазначених правових норм не розповсюджується, оскільки вони не можуть бути передані шляхом простої передачі — їх передання вимагає відповідного оформлення. Тому питання про витребування іменних цінних паперів повинно вирішуватися за правилами, встановленими ч. 1 ст. 145 ЦК та п. 1 ст. 388 нового ЦК.
Недобросовісним набувачем вважається та особа, яка знала чи повинна була знати про неправомірність придбання речі (ст. 148 ЦК). На жаль, у чинному законодавстві немає достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які повинна виявляти особа, щоб не вважатися недобросовісною. Але у будь-якому разі особи, які заволоділи майном чи одержали його внаслідок скоєння злочину (шляхом шахрайства, крадіжки, розбою тощо), і це встановлено в порядку, передбаченому законом, завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння, а отже, є недобросовісними набувачами. Також, відповідно до ч. 4 п. 6.2. листа ВАСУ, набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна на нього обґрунтовано претендували треті особи і про це набувачеві було відомо.
Вимоги власника про витребування майна у недобросовісного набувача завжди підлягають задоволенню, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, незалежно від того, чи придбав недобросовісний набувач майно за плату або набув його безоплатно (це випливає з положень ст. 145 ЦК та ст. 388 нового ЦК, які у вищевикладених випадках захищають права лише добросовісного набувача, що за певну плату придбав майно). Недобросовісний володілець зобов'язаний повернути власнику річ у тому стані, в якому вона знаходилась у момент заволо-діння нею, та несе відповідальність за будь-яке винне зменшення її цінності.
Щодо строку позовної давності, то за віндикаційним позовом, згідно зі ст. 50 Закону "Про власність", він становить три роки, що відповідає загальному строку позовної давності, зазначеному у ст. 71 ЦК та ст. 257 нового ЦК. Наслідки закінчення строку позовної давності у спорах, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння, також визначаються за загальними правилами (ст. 80 ЦК та ст. 267 нового ЦК), включаючи можливість захисту порушеного права і у випадках подання позову після закінчення строку позовної давності.
При поверненні майна з чужого незаконного володіння постає питання про розрахунки, що пов'язані з таким поверненням: їх регулює ст. 148 чинного ЦК та ст. 390 нового ЦК. Ці норми застосовуються лише у разі повернення майна власникові, бо якщо майно не може бути витребуване у добросовісного набувача згідно з положеннями ч. 1 та ч. 2 ст. 145 і ст. 147 ЦК, то і розрахунки між ним та власником не здійснюються.
Порядок розрахунків залежить від добросовісності чи недобросовісності набувача — недобросовісний володілець зобов'язаний повернути чи відшкодувати власнику всі доходи, які він здобув чи повинен був здобути за весь час незаконного володіння, а добросовісний — лише ті, що він одержав або мав одержати з того часу, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про неправомірність володіння, у тому числі й у зв'язку з отриманням повістки за позовом власника про повернення майна.
Відповідно до ст. 148 ЦК, ст. 390 нового ЦК та ч. 4 п. 6.5 листа ВАСУ лише добросовісний набувач може залишити за собою зроблені ним поліпшення майна і лише за умови їх відокремлення від речі без її пошкодження. В іншому випадку такий володілець може вимагати від власника відшкодування здійснених ним на поліпшення витрат, але не більше від розміру збільшення вартості майна.
Одночасно, як добросовісний, так і недобросовісний набувач, вправі вимагати від власника відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно, з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Слід зазначити, що під поняттям "необхідні витрати" маються на увазі лише ті, що необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності, тобто, скажімо, витрати на розкоші, які тільки прикрашають річ, відшкодуванню не підлягають.