Цивільне право служить регламентації товарно-грошових та інших відносин,
учасники яких виступають рівноправними, самостійними i незалежними один
від одного. Головним юридичним засобом виникнення i визначення змісту
відносин між вищезазначеними суб’єктами є угоди. Визначення угоди міститься
в ч. 1 ст. 41 Цивільного кодексу України (далі — ЦК): угодами визнаються
дії громадян i організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення
цивільних прав або обов’язків. Саме угоди — той правовий засіб, за допомогою
якого соціально й економічно рівноправні та самостійні суб’єкти встановлюють
свої права й обов’язки, тобто юридичні межі свободи поведінки.
Особливу роль у соціально-економічному житті суспільства відіграють
двосторонні (багатосторонні) угоди — договори. Договори — інструмент
узгодження волі суб’єктів економічної діяльності. Тому їх можна оцінювати
як засіб саморегуляції економічної системи, що грунтується на рівноправності
громадян i організацій, які діють в її рамках. Завдяки договорам між
суб’єктами, що здійснюють виробничо-господарську діяльність, i споживачами
товарів та послуг установлюється пропорційність економічних процесів
в умовах ринкового виробництва, оскільки договори дають можливість врахувати
реальні потреби й інтереси членів суспільства.
У цій публікації ми приділимо увагу питанню недійсності угод, а також
правовим наслідкам визнання їх такими.
Недійсність угоди означає, що дія, виконана у формі угоди, не має якостей
юридичного факту, здатного породити ті наслідки, настання яких бажали
суб’єкти.
Недійсною через невідповідність закону може бути визнана лише угода,
що відбулася. У випадках, коли сторони ще домовляються i не уклали у
письмовій формі попереднього договору, а перебувають у стадії переговорів,
їхні дії не можна вважати угодою. Питання про юридичне значення цих
дій вирішується за правилами, які регламентують порядок укладання угод,
а не за нормами, що визначають їхню дійсність.
Загальне правило про недійсність угоди формулюється таким чином: недійсна
угода, що не відповідає вимогам закону. Наведене правило повинно застосовуватися
в усіх випадках, коли угода, укладена з порушенням вимог закону, не
підпадає під дію спеціальних норм, які закріплюють особливі підстави
визнання угод недійсними.
Визнання угод недійсними спрямоване на охорону правопорядку i спричиняє
анулювання прав i обов’язків, реалізація яких призвела б до порушення
закону. Тому угода, визнана недійсною, недійсна з моменту її укладання.
Однак якщо зі змісту угоди випливає, що вона може бути зупинена на майбутній
час, дія угоди, визнаної недійсною, припиняється на майбутній час.
Абсолютно i відносно недійсні угоди. З урахуванням істотних відмінностей
ступеня порушення закону у разі здійснення недійсних угод прийнято поділяти
їх на незначні й заперечні. Проте категорії незначності й заперечності,
по-перше, непорівнянні; по-друге, протиставлення заперечних i незначних
угод не ув’язується з тим, що заперечна угода в результаті оспорювання
стає незначною.
Тому переважнішим є розподіл недійсних угод на абсолютно недійсні та
відносно недійсні.
Абсолютна недійсність (незначність) угоди означає, що сам ступінь протиправності
дії, виконаної у формі угоди, такий, що для визнання її недійсності
досить констатації судом лише одного факту здійснення такої дії. При
виявленні факту здійснення абсолютно недійсних (незначних) угод юрисдикційний
орган з власної ініціативи застосовує норми, що тягнуть ті негативні
наслідки, які передбачено на випадок їхнього здійснення.
Недійсність угоди, як уже зазначено, взагалі виражається в тім, що недійсна
угода як така, що не відповідає вимогам закону, не спричиняє тих юридичних
наслідків, що відповідають її змісту. Якщо угода з самого початку не
породжує властивих їй юридичних наслідків, її називають незначною. У
цьому випадку юридично справа є такою, начебто угода зовсім не відбувалася.
Суд бере до уваги недійсність угоди незалежно від прохання зацікавленої
особи, а то й всупереч її волі. Таке повне i первісне позбавлення угоди
сили буває тоді, коли угода не відповідає загальним істотним вимогам,
у залежність від яких правопорядок ставить визнання угоди. Так буває
у випадку недієздатності особи, що уклала угоду, або такого її стану,
коли вона не могла розуміти значення своїх дій, а також у випадку недотримання
обов’язкової форми, змісту угоди, що суперечить моральності, закону
або взагалі праву, об’єктивної (на момент здійснення угоди) неможливості
дії.
Узагальнити все це можна так: незначність породжує угоду через те, що
або немає якогось істотного правотвірного факту, або, навпаки, є якийсь
правоперешкоджаючий факт. Цю загальну формулу не можна, однак, розуміти
так, що незначна угода має місце завжди, коли відсутні деякі її істотні
або необхідні складові частини. У цьому останньому випадку угоду ще
не укладено. Наприклад, якщо дві особи погоджуються про продаж одна
одній дачі, проте ніякої ціни не встановлюють, неправильно вважати,
що перед нами незначна купівля-продаж; тут ніякої купівлі-продажу ще
немає.
Незначним угодам прийнято протиставляти угоди заперечні. У більшості
випадків ці угоди визначаються вказівкою на те, що вони самі по собі
викликають правовий ефект, проте в результаті оспорювання цей ефект
відпадає, притому так, начебто він i не виникав («зі зворотною силою»).
Поки оспорювання можливе, але не здійснене, має місце стан невизначеності;
якщо право оспорювання відпадає, угода стає остаточно дійсною.
Відносна недійсність угод (заперечність) означає, що дії, виконані у
формі угоди, визнаються судом за наявності передбачених законом підстав
недійсними за позовом зацікавлених осіб. Наприклад, якщо в суді виникає
спір про те, що угоду укладено під впливом обману з боку одного із суб’єктів,
то вона може бути визнана недійсною не сама по собі, а лише при доведеності
дефектності (упречності) волі суб’єкта, що вважає себе обманутим.
Під таким кутом зору зазначимо: держава виділяє в одну групу більш важливі
випадки, коли угода неприпустима з погляду інтересів держави (наприклад,
угода, спрямована до явного збитку для держави), i в іншу групу — випадки,
визнані державою менш важливими з погляду інтересів суспільства (наприклад,
угоди, укладені під впливом істотної омани). Угода першої групи випадків
оголошується недійсною незалежно від прохання її учасників або інших
осіб; угода другої групи лише тоді може бути визнана недійсною, якщо
про те буде заявлено вимогу з боку учасника угоди або представника прокуратури
тощо. У деяких випадках угода страждає явним пороком, тоді суд бере
до уваги недійсність угоди незалежно від посилання на те зацікавленої
особи. Іноді важко, а часто i неможливо помітити порочність угоди (наприклад,
угода, укладена під впливом обману). Ця обставина не впадає в око, i
кожен може припустити, що угода цілком дійсна. Тут необхідний прояв
активності з боку потерпілої особи у формі пред’явлення позову про визнання
угоди недійсною або шляхом повідомлення про факт обману прокуророві,
який може сам виявити судову ініціативу (ст. 2 Цивільно-процесуального
кодексу України).
Звичайно, ознака розпізнаваності не є достатньою завжди i безумовно.
Не завжди легко розпізнати, наприклад, що угоду укладено в обхід закону,
i втім це — недійсна угода. I навпаки: угода, укладена за оманою, навіть
якщо ця омана впадає в око, зберігає силу, якщо до суду не надходить
заяви про визнання угоди недійсною.
Відповідно до термінології Цивільного кодексу можна серед недійсних
угод провести розмежування угод абсолютно недійсних, тобто недійсних
безпосередньо в силу закону, i відносно недійсних, які стають такими
в силу визнання суду за спеціальною заявою зацікавленої особи. Якщо
укладено угоду з категорії тих, які визнаються недійсними за законом,
судові залишається тільки вирішити питання про застосування визначених
наслідків. Якщо укладено угоду, яка може бути визнана недійсною судом
за вимогою зацікавленої особи, суд саме на підставі заявленої вимоги
i наданих у його обгрунтування даних вирішує, вважати угоду недійсною
чи зберегти в силі. У разі визнання угоди недійсною суд визначає юридичні
наслідки, що мають настати.
Недійсним може бути весь зміст угоди в цілому або лише окремі її частини.
Тоді за змістом ст. 60 ЦК необхідно встановити, чи є між недійсною частиною
угоди й іншими її частинами внутрішній зв’язок i залежність, які дають
змогу вважати, що без цієї недійсної частини така угода для сторін неприйнятна.
Тобто якби сторони знали, що тієї частини угоди, яка виявилася недійсною,
їм провести не вдасться, вони не пішли б на цю угоду. Якщо за обставин
конкретного випадку можна знайти матеріал для такого висновку, угода
втрачає силу цілком. Проте під час обговорення взаємного зв’язку між
окремими частинами угоди з обставин справи може бути встановлене й інше,
а саме: що угода була б укладена й у тому випадку, якби сторони знали,
що така її частина не одержить сили. На цей випадок ст. 60 ЦК прямо
вказує, що недійсні частини угоди не торкаються інших її частин.
Відповідно до чинного законодавства до абсолютно недійсних (незначних)
угод належать: ті, що не відповідають вимогам закону (статті 12, 48
ЦК); укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства
(ст. 49); угоди юридичної особи, що суперечать її статутним цілям (ст.
50); укладені недієздатними особами (статті 51, 52); мнимі й удавані
(ст. 58); укладені з порушенням форми, якщо закон спеціально передбачає
такий наслідок (статті 46, 180, 191 i ч. 1 ст. 47).
До відносно недійсних (заперечних) угод належать: угоди, укладені частково
й обмежено дієздатними особами (статті 53, 54); укладені громадянином,
не здатним розуміти значення своїх дій (ст. 55); з пороками волі — укладені
під впливом омани, обману, насильства, погрози (статті 56, 57); укладені
в результаті зловмисної угоди представника однієї сторони з другою (ст.
57); укладені на вкрай невигідних умовах при збігу важких обставин (ст.
57).
Залежно від того, якій з особливо зазначених у законі вимог угода не
відповідає, недійсні угоди підрозділяють на визначені види.
Перший вид, або групу, складають угоди, противні інтересам держави i
суспільства, або, як було б правильніше їх назвати — противні за змістом
цивільному законодавству i моральним принципам суспільства.
Безумовно, всі недійсні угоди суперечать певною мірою цивільному законодавству
i моральним принципам суспільства. Інакше вони б не визнавалися такими.
Проте тут йдеться про особливу категорію угод, а саме про ті з них,
що прямо порушують приписи закону, а також інших актів, виданих органами
державної влади i управління в обсязі наданої їм компетенції. До них
належать угоди, що порушують установлений порядок здійснення фізичними
i юридичними особами дій, спрямованих на встановлення, зміну або припинення
цивільних прав i обов’язків; ті, які зачіпають особисті або майнові
права неповнолітніх дітей тощо. У разі визнання угод недійсними на цих
підставах суд повинен у рішенні посилатися i на той нормативний акт,
вимогам якого угода не відповідає. До цієї групи недійсних угод приєднуються
угоди, укладені юридичними особами в суперечності з установленими цілями
їхньої діяльності (ст. 50 ЦК), а також угоди, що містять склад злочину
або адміністративного проступку, що підтверджено рішенням суду або постановою
про накладання адміністративного стягнення.
Абсолютна недійсність такого роду угод випливає з того, що вони є серйозними
та небезпечними порушеннями чинного законодавства. Такі угоди антисоціальні.
Вони не просто порушують закон, а посягають на істотні державні та суспільні
інтереси. У разі визнання зазначених угод недійсними необхідно враховувати,
чи укладались угоди з умислом або такий умисел був відсутній. Тому вважається,
що зазначений вид недійсних угод має як об’єктивні (порушення закону,
які посягають на основи державного i суспільного ладу), так i суб’єктивні
(умисел однієї або обох сторін, що вступають у таку угоду) ознаки (критерії).
Зокрема, така позиція Верховного Суду України. Однак у літературі висловлено
й іншу думку, відповідно до якої врахування суб’єктивного моменту необхідне
лише при визначенні наслідків недійсності цих угод. Для визнання ж їх
недійсними досить одного об’єктивного моменту. I це більшою мірою відповідає
змісту закону. Не можна не враховувати, що введення суб’єктивного критерію
як кваліфікуючої ознаки цих угод послаблює боротьбу з ними.
Недійсність антисоціальних угод випливає з протиріччя цілей фізичних
i юридичних осіб інтересам, які прямо або опосередковано торкаються
всіх членів суспільства. У соціально-економічних системах, що закріплюють
право виключної власності держави на землю, валютні запаси, будь-які
угоди, що посягають на дане монопольне право, будуть укладені з метою,
свідомо противною інтересам держави i суспільства в цілому. При залученні
землі, валюти в економічний оборот у результаті ліквідації монопольного
права держави на них угоди з такими об’єктами втрачають антисоціальний
характер, тому що зачіпають інтереси окремих осіб — власників i набувачів.
У сфері товарного виробництва яскраву антигромадську спрямованість мають
угоди, правовим результатом яких є створення монопольного положення
суб’єкта на ринку для отримання надприбутків шляхом роздування цін,
поділу ринку тощо; зовнішньоторговельні операції, коли під виглядом
товарів, зазначених у ліцензії (наприклад, брухту чорних металів), продають
за рубіж сплави рідкісних металів; угоди, здійснення яких створює загрозу
суспільній безпеці, — договори купівлі-продажу зброї, вибухових матеріалів,
боєприпасів тощо. В умовах ринкової економіки здається доцільним визнати
антисоціальними угоди, спрямовані на виробництво i збут товарів i продукції,
що мають небезпечні для життя i здоров’я споживачів властивості.
Другий вид недійсних угод складають угоди, укладені особами, які не
мають достатнього обсягу дієздатності для їхнього здійснення. До них
належать угоди, укладені малолітніми особами, неповнолітніми, обмежено
дієздатними, недієздатними, з виходом при їх укладанні за межі (обсяг)
дієздатності, встановленої для перелічених осіб законом.
Незначність угод, укладених недієздатними особами, пояснюється відсутністю
в таких осіб здатності до самостійної, цілеспрямованої діяльності й
оцінки її наслідків. Тому абсолютно недійсна будь-яка їхня угода, що
не має ознак дрібної побутової (i не пов’язана з розпорядженням зробленим
ними внеском), укладена самостійно неповнолітнім у віці до п’ятнадцяти
років. Будь-яка угода, укладена дорослим, але недієздатним громадянином,
незначна за обов’язкової умови: наявність на момент укладання угоди
рішення суду, що вступило в законну силу, про визнання особи недієздатною.
Такі недійсні угоди інакше ще називають угодами з пороками суб’єктного
складу (статті 51 — 54 ЦК).
Третій вид недійсних угод — це угоди з пороками волі, що міститься в
них. До них належать угоди, укладені внаслідок омани (ст. 56 ЦК), обману,
насильства, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншою стороною,
при збігу важких обставин (ст. 57), укладені дієздатною фізичною особою
(громадянином), не здатним розуміти значення своїх дій (ст. 55), а також
мнимі й удавані угоди (ст. 58).
Недійсність угоди, укладеної під впливом обману, грунтується на тому,
що учасник навмисне введений іншою стороною в оману з метою укладання
угоди. Обман може відноситися як до елементів самої угоди, так i до
обставин, що супроводжують укладання угоди, включаючи мотиви, що впливають
на формування волі обманутого учасника. Для визнання угоди недійсною
на цій підставі байдуже, чи здійснюються обманні діяння в активній формі
(повідомлення неправдивих відомостей) або ж виражаються у бездіяльності
(навмисне замовчування про факти, знання яких може перешкоджати укладанню
угоди. При доведеності обманних діянь, що полягають у замовчуванні таких
фактів, угода може бути визнана недійсною i внаслідок омани, що має
істотне значення). Обман у наявності, якщо неправдиві відомості про
обставини, що мають значення для укладання угоди, повідомляються третіми
особами з відома або на прохання сторони в угоді. Обман є підставою
для визнання угоди недійсною незалежно від того, притягнутий ошуканець
до кримінальної відповідальності чи ні. Також не має значення наявність
або відсутність у діях ошуканця корисливої мети.
Недійсність угоди, укладеної під впливом омани, грунтується на тому,
що внутрішня воля одного з її учасників формується під впливом неправильних
уявлень, які склалися, однак, не в результаті наміру іншої сторони,
а через необережність її чи самої особи, яка укладає угоду, або в силу
випадкових факторів. Відповідно виникають інші правові й соціально-економічні
наслідки, ніж ті, які дійсно мала на увазі особа, що помилялася.
Омана спричиняє визнання угоди недійсною, якщо вона мала істотне значення.
Дрібні помилки i незначні розбіжності між тими, що уявляються, бажаними
i дійсними наслідками, які виникли в результаті угоди, не можуть служити
підставою недійсності. Істотна омана повинна торкатися головних елементів
угоди; наслідки подібної омани непереборні взагалі або їхнє усунення
пов’язане для сторони, що помиляється, зі значними витратами. Питання
про те, є омана істотною чи ні, має вирішуватися судом з урахуванням
конкретних обставин кожної справи, виходячи з того, наскільки омана
істотна не взагалі, а саме для даного учасника.
Так, громадянин, якому за станом здоров’я протипоказане перебування
поблизу джерел шуму, обміняв свою квартиру на квартиру, що знаходиться
в будинку, розташованому поблизу фабрики, коли фабрика перебувала на
ремонті i не створювала шуму в квартирі. Природно, що постійний шум,
який досягає квартири в результаті роботи фабрики після ремонту, є об’єктивною
обставиною для визнання омани зазначеного громадянина істотною. Не може
вважатися істотною оманою неправильне уявлення про норму права i наслідки
її застосування. Також не можна брати до уваги оману щодо мотивів угоди
(за винятком випадків, коли мотив включено в угоду як умову).
Підставою для визнання недійсною угоди, укладеної під впливом насильства,
є те, що в наявності лише волевиявлення за відсутності внутрішньої волі.
Насильство, що опорочує угоду, — це фізичний вплив з метою заподіяння
особі фізичних або душевних страждань. Насильство може виходити як від
іншої сторони угоди, так i від третьої особи. Необхідно розцінювати
як насильство заподіяння фізичних i душевних страждань особам, близьким
до учасника угоди. Так, один громадянин, прагнучи схилити іншого до
продажу йому автомобіля через комісійний магазин за ціною, що не перевищує
ціни виробника, систематично бив його малолітнього сина. У процесі розгляду
цивільного позову в карному судочинстві ця угода була визнана недійсною
як укладена під впливом насильства.
Насильство, що має значення для визнання угоди недійсною, завжди є цивільним
правопорушенням, але не обов’язково кримінально караним діянням. Різновидом
насильства є вплив на волю контрагента за допомогою використання службової
залежності або службового становища. Причина, за якою такі угоди є недійсними,
— волевиявлення, що виходить від особи, яка діє під впливом насильства,
виражає не його власну, а чужу внутрішню волю.
Відсутня внутрішня воля сторони в угоді, укладеній під впливом погрози
— протиправного психічного впливу, що викликає побоювання заподіяння
майнової або особистої шкоди. Погроза є впливом на психіку фізичної
або юридичної особи з метою підміни її внутрішньої волі внутрішньою
волею іншої особи шляхом заяв про заподіяння їй або її близьким майнової,
фізичної або моральної шкоди в майбутньому, якщо вона не укладе угоду.
Погроза — явище, відмінне від насильства. По-перше, вона полягає лише
у психічному впливі, тобто погроза — нереалізований в дійсності намір
заподіяти будь-яке зло; по-друге, погроза може полягати як у можливості
здійснення правомірних дій (накладення арешту на майно, повідомлення
до правоохоронних органів або до преси відомостей про злочинну діяльність
тощо), так i в можливості здійснення неправомірних дій (катування, знищення
особистого майна тощо). Якщо, наприклад, громадянин складає заповіт
на користь особи, яка загрожує в противному випадку повідомити в слідчі
органи про вчинений заповідачем злочин, то така погроза сама по собі
правомірна, проте не правомірне її використання для спонукання громадянина
до укладання угоди проти його волі.
Угода може бути залишена в силі, незважаючи на застосування погрози,
лише за одночасної наявності двох умов: 1) загрожуючий має право здійснити
те зло, яким він загрожує; 2) він має право вимагати укладання тієї
угоди, про яку йдеться. Припустимо, що один зі спадкоємців вимагає від
інших укласти угоду про розділ спадкоємного майна під погрозою звернення
до суду. Така погроза не впливає на дійсність угоди, тому що при відмові
спадкоємців від її укладання поділ майна був би проведений у судовому
порядку.
За розглянутою підставою недійсною може бути визнана угода, укладена
юридичною особою, орган якої діяв невільно (під погрозою розголошення
відомостей про незаконні дії юридичної особи, інформації, що становить
комерційну таємницю тощо), а також угода, укладена представником такої
юридичної особи.
Підставою для визнання угоди недійсною може служити не всяка погроза,
а та, що носить істотний характер, — вона має бути реальною, здійсненною.
Практично важлива i значущість погрози. Питання про реальність, здійсненність
i значущість погрози вирішується судом, виходячи з реальних обставин
справи.
Практика реорганізацій різних промислових міністерств у господарські
утворення типу асоціацій i концернів показала, що як особливий різновид
недійсних (заперечних) угод, укладених під погрозою, можна розглядати
установчі договори про створення господарських об’єднань, коли організації,
що є самостійними юридичними особами, примушувались до приєднання до
таких договорів під погрозою позбавлення фондів (лімітів), ринку збуту
продукції тощо. Звідси випливає, що якщо до участі в такого роду угодах
організації примушувалися будь-яким чином, вони вправі вимагати визнання
установчого договору в частині їхньої участі недійсним, що має служити
підставою для виходу юридичної особи з господарського утворення.
Заперечна також угода, укладена в результаті зловмисної угоди представника
однієї сторони з іншою. Підставою для визнання недійсною такої угоди
служить те, що в результаті навмисної змови представника з іншою стороною
виникають несприятливі наслідки для того, хто представляється. При цьому
не має значення той факт, чи переслідували обидві сторони змови або
одна зі сторін корисливі цілі чи діяли винятково з метою заподіяти зло
тому, хто представляється.
Зловмисність угоди слід відрізняти від недбалості представника, яка
за наявності достатніх підстав може породити у того, хто представляється,
право вимагати від представника відшкодування заподіяної шкоди (збитків).
Такі угоди також необхідно відрізняти від виходу представника за рамки
повноважень. При зловмисній угоді представник діє в межах повноважень,
i у разі недоведеності наявності зловмисного наміру в представника i
його змови з контрагентом презюмується, що всі наслідки виникають у
того, хто представляється. При виході представника за межі повноважень
виникнення наслідків у того, хто представляється, можливе за умови наступного
схвалення ним укладеної угоди.
Підставою для визнання недійсною угоди, укладеної суб’єктом внаслідок
збігу скрутних обставин, служать два взаємопов’язаних факти: перебування
суб’єкта, який укладає угоду, у важких утрудненнях i вкрай невигідні
умови угоди. Кожен із цих фактів, узятих окремо, не може породити недійсності
угоди. Під збігом важких обставин слід розуміти хворобу близької людини,
відсутність джерел для матеріального утримання родини тощо. Явна невигідність
умов укладеної угоди означає очевидну нерівноцінність одержуваних за
угодою благ i зустрічного задоволення за них. Для визнання угоди недійсною
на зазначеній підставі досить важливо, що збіг скрутних обставин змусив
укласти саме цю, вкрай невигідну угоду, а контрагент скористався цим.
Отже, для визнання угоди недійсною як укладеної внаслідок збігу важких
обставин необхідно довести наявність винної поведінки контрагента, що
навмисне використовує угоду у своїх інтересах. Наявність усіх зазначених
вище умов має встановлюватися судом з урахуванням конкретних обставин
справи.
У літературі панує точка зору, що правила про недійсність угод, укладених
внаслідок збігу важких обставин i на вкрай невигідних умовах, стосуються
лише угод громадян. Така думка суперечить реаліям сучасної економіки
i не відповідає потребам правозастосовної практики. На даний час не
рідкісні ситуації, коли споживачам продукції умови диктують один або
декілька її монопольних виробників. У таких випадках для споживача постійною
стає погроза зриву виробничо-комерційної діяльності, згортання обсягів
виробництва, отримання великих збитків тощо через відсутність сировини,
матеріалів, устаткування, вироблених монополістом. Тому підприємство-споживач
погоджується на вкрай невигідні умови, щоб одержати все це, зокрема
змушене включати в договір моменти, що не належать до предмета договору
(вимоги надання, крім оплати дефіцитних матеріалів i виробів, робочої
сили, необгрунтованої передачі валюти тощо).
До угод, недійсних через лише зовнішню видимість волі й волевиявлення
за їх фактичної відсутності, належать мнимі й удавані угоди (ст. 58
ЦК).
Мнима угода — це угода, укладена лише для виду, без наміру створити
юридичні наслідки. Ні волі, ні волевиявлення, спрямованих на укладання
угоди, тут немає; i воля, i волевиявлення сторін спрямовані на створення
однієї лише видимості угоди (видимість поділу майна, видимість передачі
будинку тощо). Тому інакше зазначені угоди ще називають фіктивними.
Їх, як правило, укладають у протизаконних цілях, зокрема щоб приховати
майно від арешту (опису), незаконно одержати позичку в банку тощо. Хоча
не виключено можливість, що до мнимих угод вдаються для досягнення цілей,
які не суперечать закону. Оскільки сторони ніяких дій з укладання мнимої
угоди не здійснювали, суд у таких випадках виносить рішення лише про
визнання її недійсною без застосування будь-яких наслідків.
Удавана угода — це угода, укладена з метою прикрити іншу угоду, яку
сторони дійсно мали на увазі. Отже, тут завжди мають місце дві угоди
— угода, укладена з метою створити певні юридичні наслідки (яка прикривається),
i угода, укладена з метою прикрити першу угоду (яка прикриває), подати
її в очах оточення не такою, яка вона насправді. Угода, яку сторони
не мали на увазі, укладаючи її, i називається удаваною. В ній відсутня
воля сторін, спрямована на встановлення будь-яких правовідносин, i тому
вона завжди недійсна.
Щодо угоди, яку прикривають, котру сторони дійсно мали на увазі, то
вона може бути дійсною або недійсною. Так, якщо художник подарував другові
картину, але оформив цю угоду як купівлю-продаж для того, щоб не скривдити
близьких родичів, то дарування буде недійсним як фіктивна угода, а купівля-продаж
зберігає юридичну чинність, оскільки не містить у собі нічого протизаконного.
Однак найчастіше удавані угоди укладають з метою прикрити іншу, недійсну
угоду; приміром, якщо договір дарування житлового будинку прикриває
купівлю-продаж земельної ділянки (не приватизованої), то недійсні обидві
угоди: та, що прикриває, — як фіктивна, а та, яку прикривають, — через
суперечність закону.
Четвертий вид недійсних угод становлять угоди з пороками форми. Йдеться
про угоди, що повинні в силу закону втілюватись у певну письмову форму
(просту або нотаріальну) i які через недотримання цієї форми у випадках,
прямо зазначених у законі, вважаються недійсними (ст. 45 ЦК). Недійсність
таких угод грунтується на тому, що суб’єктами не надано волевиявленню
необхідну для його правильного сприйняття форму.
Недотримання нотаріальної форми, приписаної законом, спричиняє недійсність
угоди незалежно від того, чи міститься вказівка про це в конкретних
правових нормах (ч. 1 ст. 47 ЦК).
Загальним наслідком недотримання суб’єктами простої письмової форми
угоди є не недійсність угоди, а позбавлення суб’єктів права посилатися
на показання свідків на підтвердження факту укладання угоди або умов,
на яких її укладено (ст. 46 ЦК). Зазначені факти можуть бути підтверджені
лише письмовими доказами (листи, розписки, квитанції тощо). При порушенні
нотаріальної форми угоди посилання на письмові докази юридичного значення
не має, тому що вони не можуть заповнити нотаріальну форму угоди. Нотаріальна
форма угоди може бути заповнена за певних умов лише рішенням суду.
Якщо укладання угоди, для якої встановлено письмову форму, супроводжується
учиненням кримінально караного діяння, угода може бути підтверджена
будь-якими доказами, у тому числі свідків, оскільки для доказування
вини суб’єкта у здійсненні злочину необхідно використовувати всі припустимі
карно-процесуальним законом докази.
Показання свідків можуть бути використані для доказування факту укладання
окремих видів угод (наприклад, договір збереження) або їх окремих умов,
якщо угоди укладаються за надзвичайних обставин (пожежа, повінь, народні
хвилювання тощо). Показання свідків можуть використовуватися для доказу
факту укладання угоди та її окремих умов у разі втрати суб’єктом легітимаційного
знака (номера, жетона), виданого йому під час укладання угоди (наприклад,
договору збереження) (ст. 414 ЦК).
Усі зазначені види недійсних угод залежно від того, чи визнаються вони
недійсними в силу самого факту невідповідності їх закону або за заявою
зацікавлених осіб, у свою чергу, підрозділяються на дві великі групи
— угоди незначні, або абсолютно недійсні, й угоди заперечні, або відносно
недійсні. Водночас слід пам’ятати, що в цивільному законодавстві існує
презумпція правомірності угод, i вони вважаються правомірними, дійсними
доти, поки їхню недійсність не буде встановлено судом.
Недійсними всі ці угоди можуть вважатися лише за умови доведеності фактів
(відсутність згоди піклувальника на укладання угоди, наявність обману,
насильства, погрози, омани тощо), які свідчать про порочність даних
угод. Враховувати ці факти, природно, може лише суд.
Однак i угоди незначні, й угоди заперечні вважаються недійсними з одного
й того самого моменту — з моменту їх здійснення (ч. 1 ст. 59 ЦК).
Наслідки визнання угод недійсними виражаються насамперед у тому, що
укладені угоди вважаються позбавленими позитивного юридичного значення
i не створюють для сторін тих прав i обов’язків, на встановлення яких
вони були спрямовані. Це загальні наслідки, що настають за будь-якою
недійсною угодою.
Якщо недійсна угода сторонами виконана, то загальним наслідком визнання
її недійсною буде також повернення сторін у первісний стан — двостороння
реституція.
Двостороння реституція. Якщо угода, укладена з порушенням вимоги закону,
не виконувалася, вона просто анулюється. Якщо ж визнана недійсною угода
цілком або частково виконана, постає питання про майнові наслідки її
недійсності. Відповідно до ст. 48 ЦК, що містить загальні правила щодо
недійсності угод, кожна зі сторін зобов’язана повернути іншій стороні
все отримане за угодою, а у разі неможливості повернути отримане в натурі
— відшкодувати його вартість грошима.
Наприклад, при укладанні договору купівлі-продажу годинника недієздатною
особою годинник має бути повернутий продавцеві, а гроші — покупцеві,
тобто сторони повертаються до стану, в якому перебували до здійснення
угоди (первісний правовий стан). Такий наслідок називають двосторонньою
реституцією.
Двостороння реституція настає за всіма угодами, визнаними недійсними
через недотримання сторонами, що уклали угоду, встановлених для неї
вимог (ст. 48 ЦК), а також за значною кількістю спеціальних видів недійсних
угод: за угодами, що є недійсними через недотримання приписаної для
них законом форми; за угодами з пороками суб’єктного складу; за угодами,
укладеними дієздатними громадянами, які у момент здійснення не усвідомлювали
своїх дій; за угодами, укладеними під впливом омани. Двостороння реституція
настає i за позастатутними угодами юридичних осіб, якщо сторони при
цьому діяли не навмисне, тобто без наміру порушити встановлені законом
заборони.
Оскільки поведінка учасників недійсних угод іноді пов’язана із заподіянням
майнової шкоди, то відповідні статті Цивільного кодексу одночасно покладають
на цих осіб обов’язок відшкодувати збиток, заподіяний з їхньої вини
іншим особам, з якими вони не повинні вступати в угоду. Зокрема, такі
наслідки настають за недійсними угодами з пороками суб’єктного складу,
якщо дієздатна сторона знала або повинна була знати, що укладає угоду
з особою, яка має неналежний обсяг дієздатності (ст. 51 ЦК). Такі самі
додаткові наслідки у вигляді цивільно-правової відповідальності несе
винна сторона й у зв’язку з укладанням угод з громадянами, які перебувають
в момент укладання угоди у стані тимчасового розладу психіки.
Сама по собі омана, як зазначалося, не є правопорушенням. Проте у випадку
визнання угоди недійсною на цій підставі сторона, яка помилялася, якщо
буде доведено, що помилка викликана з вини іншої сторони, вправі вимагати
від останньої відшкодування збитків. Навпаки, якщо це не буде доведено,
обов’язок з відшкодування збитків покладається на сторону, що вчинила
позов про визнання угоди недійсною. У цьому випадку саме вона визнається
винною в заподіянні шкоди.
Протиправність поведінки осіб, що схилили або змусили укласти з ними
угоди інших осіб внаслідок обману, насильства, погроз або у зв’язку
зі скрутними обставинами, що склалися для цих останніх осіб, або зловмисними
діями їхніх представників, сумнівів не викликає. Тому наслідки, що звичайно
пов’язуються з визнанням угоди недійсною, тут виникають лише для потерпілої
сторони. Їй повертають усе те, що було нею передано за угодою. Вона
відновлюється у первісному стані — настає, таким чином, однобічна реституція.
Щодо винної сторони, то закон наголошує на протиправності її поведінки,
i тому виконане за угодою цією стороною i навіть невиконане, а лише
належне бути переданим, стягується в дохід держави. Це адміністративна
за своєю природою санкція, не властива нормам цивільного права як права
приватного. Це повною мірою стосується i недопущення реституції, тобто
стягнення всього отриманого в дохід держави. Уявляється, що майбутнє
цивільне законодавство України має містити лише один вид наслідків —
двосторонню реституцію, а якщо дії сторін міститимуть ознаки злочину
або адміністративного правопорушення, то до них повинні застосовуватися
відповідні санкції, але ті, що вже містяться в нормах публічного права.
Крім того, оскільки цією протиправною поведінкою винної сторони потерпілій
стороні заподіюється i матеріальний збиток, то на винного одночасно
покладається обов’язок (цивільно-правова відповідальність) відшкодувати
потерпілій стороні збитки — понесені нею витрати, втрату або ушкодження
її майна (ст. 57 ЦК).
Поведінка осіб, які уклали угоду, що суперечить публічному порядку (ст.
49 ЦК), i діяльність юридичних осіб, яку виражено в укладанні угод,
свідомо противних їхнім статутам (ст. 50 ЦК), є також протиправними.
Відповідно i закон, реагуючи на такого роду дії, вважає за можливе застосовувати
до учасників цих угод лише адміністративні санкції — стягнення отриманого
i того, що має бути отримано за угодою в дохід держави. I лише у випадках
невинності у здійсненні цих угод однією зі сторін, тобто за відсутності
в неї наміру на порушення встановлених державою заборон, закон допускає
однобічну реституцію — наслідок, обумовлений лише фактом недійсності
угоди. Зрозуміло, що про будь-яке відшкодування збитку один одному (незалежно
від виду наслідків, що настали) не може йтися, тому що обидві сторони,
які уклали угоду, діяли протиправно.