ДОБРЕ ЗАБУТЕ СТАРЕ?..

Напевно, кожен із практикуючих юристів стикався із проблемою створення ефективного механізму захисту прав контрагента при укладенні угоди. Загальновідомими важелями при цьому є система відповідальності за неналежне виконання контрагентом своїх обов'язків у поєднанні із засобами забезпечення зобов'язань (неустойка, застава, завдаток, поручительство (гарантія). Проте, хотілось би звернути увагу читача на ст. 214 ЦК України, яка передбачає стягнення із боржника, що прострочив грошове зобов'язання, процентів річних Дана стаття існує із часу прийняття Цивільного кодексу УРСР, який із відповідними змінами та доповненнями діє й досі. Але щодо положень цієї статті доволі мало судової практики (яка склалася лише після внесення у 1999 році змін до ст. 214 ЦК), погляди практикуючих юристів на цю тему доволі різні, не має й однозначного наукового тлумачення відповідного питання. Складається враження, що про вказану статтю забули, а потім згадали після внесення 08.10.1999 р. змін, та й застосовували лише з метою компенсації втрат, пов'язаних з інфляційними процесами, хоча зброя кредитора у вигляді процентів річних є дуже потужною, порівняно з нею інфляційні нарахування — дрібниці.

Даний вид можливих стягнень із боржника нами виділяється окремо у зв'язку із неоднозначністю застосування і практичною неможливістю віднести його до загальновідомих видів санкцій господарсько-правової відповідальності: неустойка (штраф, пеня), відшкодування шкоди (збитків), оперативні господарські санкції.

Спочатку прошу звернути увагу на законодавче формулювання назви ст. 214 ЦК: "Прострочення виконання боржником грошового зобов'язання". Навряд чи варто говорити, що дана стаття передбачає відповідальність боржника, вірнішим буде висновок, що це нормативне визначення обов'язків однієї із сторін певної угоди. Тому зробимо перше припущення — положення цієї статті регламентують загальні умови виконання зобов'язань. На нашу думку, цю статтю варто було б помістити у главу 15 ЦК, аби уникнути плутанини. Спробуємо поєднати положення згаданої статті з окремим видом зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зо-бов'язаний^передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язаний прийняти його та сплатити за нього певну грошову суму, а також на вимогу продавця покупець, що прострочив виконання щодо сплати, зобов'язаний сплатити вартість товару з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми.

Далі спробуємо проаналізувати текст самої статті. "Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів" (ст. 214 у редакції Закону від 08.10.1999 №1136-ХІV). При логічному тлумаченні даної

статті отримаємо висновок: законодавець говорить про три проценти річних як про таке, що можливо змінити (збільшити, зменшити) за угодою сторін. Крім того, законодавець формулює "...інший розмір процентів". Наголошую, що йдеться не про інший розмір неустойки (пені), а інший розмір процентів. І знову ж таки, в тексті немає жодного натяку на відповідальність чи каральний характер такого обов'язку. Застосовуючи історичне тлумачення у поєднанні з логічним, співставляючи ст. 214 ЦК старої редакції та чинної, враховуючи розташування слів та вживання виразу "а також", отримуємо висновок: три проценти річних стягуються за весь час прострочення боржником грошового зобов'язання, без обмежень шестимісячним строком позовної давності, регламентованих ст. 72 ЦК. Враховуючи ви-щевикладене, зауважимо: три проценти річних (встановлена законодавством ставка, яка може бути збільшена або зменшена за згодою сторін угоди), стягуються за весь час прострочення і є не відповідальністю боржника, а лише елементом виконання зобов'язання.

Далі зазначимо, що саме поняття річних процентів вказує на стягнення в часовому проміжку, а звідси три проценти річних, за ст. 214 ЦК, дещо схожі з пенею. На схожість правової природи трьох процентів річних із пенею вказує і ВГСУ у інформаційному листі від 29.08.2001 р. №01-8/935. Проте, не дивлячись на схожість, вважаємо неприпустимим ототожнювати ці поняття, як це робить ВГСУ в згаданому вище листі, коли зазначає, що три проценти річних за своєю правовою природою є неустойкою, і, отже, до них застосовуються правила про скорочені строки позовної давності за ст. 72 ЦК. Із висновком суду не можна погодитися, виходячи з наступного. Для зручності порівняння подамо у вигляді таблиці:

 

Пеня, у грошових зобов'язаннях

Три проценти річних за ст. 214 ЦК

Для виникнете права, на, отягнення; пені обов'язково необхідна письмова угода сторін, а недодержання письмової форми такої угоди тягне за собою її недійсність (ст, 180 ЦК)

Дня виникнення права на стягнення трьох процентів річних за ст. 214 ЦК письмової угоди сторін не потрібно, воно існує в силу закону

Сторони обмежені розміром подвійної облікової ставки НБУ Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань"

Існує право кредитора на стягнення щонайменше 3 процентів річних (незалежно, визначено це в договорі чи ні), а якщо сторони досягли письмової угоди про збільшення (зменшення) цих процентів — то в розмірі, визначеному угодою сторін

Пеня як різновид неустойки належить до системи засобів забезпечення виконання зобов'язань, визначених гл. 16 ЦК

Передбачена ст. 214 ЦК санкція однозначно не належить до засобів забезпечення зобов'язань

На практиці відповідальність за грошовим зобов'язанням, як правило, обмежується тільки стягненням пені, збитки ж у більшості випадків не стягуються

Три проценти річних можна стягувати разом із стягненням неустойки та збитків

На мою думку, у разі прострочення боржником грошового зобов'язання відносини контрагентів набувають якісно іншого гатунку, оскільки відбувається кредитування одного контрагента іншим. При цьому законодавець, встановлюючи три проценти річних, намагається запобігти безпідставному збагаченню при протиправному кредитуванні. Колись один із "поважних бізнесменів", навчаючи мене основам українського бізнесу, сказав: "Я не беру позик у банках, адже за них треба платити відсотки, я позичаю в інших підприємств, затримуючи проведення розрахунків. Це набагато вигідніше, ніж банківський кредит, навіть, якщо я сплачу пеню..." Дійсно, важко не погодитися. Пеня у грошових відносинах на сьогодні становить 14 відсотків річних, а застосування її можливе лише за скороченим строком позовної давності, та й при простроченні у місяць-два навряд чи хтось подаватиме позов. Крім того, можливість стягнень за ст. 214 ЦК виявляється дуже корисною, коли договір між сторонами укладено у формі видаткової накладної або коли у договорі не визначено розміру відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання (розміру неустойки), а у кредитора є велике бажання покарати контрагента.

Однак, три проценти річних є не відповідальністю взагалі, а додатковою гарантією та компенсацією кредитору за грошовим зобов'язанням. На користь такого твердження свідчить саме поєднання обов'язку сплатити борг із урахуванням індексу інфляції та три проценти річних, що є суто компенсаційними виплатами. До речі, деякі практикуючі юристи саме так і формулюють нараховані за ст. 214 ЦК суми в резолютивній частині позовної заяви.

Викладене вище, на нашу думку, дає всі підстави зробити висновок: три проценти річних за ст. 214 ЦК України не є видом господарсько-правової відповідальності за порушення цивільного чи господарського договору, зокрема, не є неустойкою. Це законодавча гарантована компенсаційна ставка при протиправному кредитуванні за рахунок іншого суб'єкта господарювання, що може бути змінена (збільшена, зменшена) за угодою сторін. Для повного відновлення порушеного балансу, спричиненого протиправним кредитуванням, індекс інфляції та річні треба застосовувати обов'язково у взаємному поєднанні. З огляду на права обох сторін угоди, найрозумнішим буде визначення таких процентів у договорі в розмірі 24— ЗО відсотків річних (базова кредитна ставка комерційних банків). Хоча мені особисто відомий випадок укладення угоди, в який боржник, що прострочив грошове зобов'язання, м:ав сплатити 365 відсотків річних. До речі, таке волевиявлення боржника і кредитора було затверджене судом як мирова угода сторін, і я впевнений, що ооржник докладе максимальних зусиль, аби не допустити прострочення.

Проценти річних за ст. 214 ЦК повинні стягуватися кредитором за весь період прострочення, у межах позовної давності основної дійсної грошової вимоги та застосовуватись поряд із санкціями господарсько-правої відповідальності. Тому, як бачимо, арсенал засобів впливу на неналежного контрагента у вигляді стягнення компенсаційних нарахувань за ст. 214 ЦК, належним чином обумовлений у конкретному договорі, зміцнює договірну дисципліну між кредитором та боржником і дає більш-менш значну впевненість у тому, що зобов'язання буде виконане належним чином. Таке поєднання дисциплінує "поважних бізнесменів", не дозволяючи їм безкоштовно користуватися чужими коштами.

Стягнення компенсаційних сум, нарахованих за ст. 214 ЦК України, є виключно правом кредитора. І в жодному разі не можна ставити в обов'язок використання цього права під загрозою майнових стягнень фіскальними органами. Тож залишається цілком незрозумілою позиція податківців, які, посилаючись на пункти 1.22, 4.1. Закону "Про оподаткування прибутку підприємств", вважають нестягнуті кредитором суми неустойки (штрафу, пені) та трьох процентів річних безповоротною фінансовою допомогою і, відповідно, валовим доходом підприємства. Проте, це окреме питання, що, безперечно, варте самостійного розгляду.

Андрій ОСІПОВ, юрист Луцької філії АТ "Укрінбанк"

По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 10 (402) 8-15 березня 2003 р.