Обов'язку батьків піклуватися про матеріальне забезпечення потреб їх неповнолітніх
чи непрацездатних, або таких, що продовжують навчання, дітей, кореспондує передбачений
ст. 202 СК обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх батьків за наявності
таких обставин (у їх сукупності):
а) непрацездатності батьків;
б) потреби батьків у отриманні матеріальної допомоги;
в) відсутності рішення суду про позбавлення матері, батька батьківських прав або рішення суду, яким було б встановлено факт ухилення матері, батька від виконання своїх батьківських обов'язків.
Необхідність правової регламентації порядку виникнення і реалізації зазначеного сімейного майнового обов'язку випливає безпосередньо із припису Конституції України (частина 3 ст. 51), згідно з яким "повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків". Про відповідний особистий немайновий обов'язок ідеться й у ст. 172 СК: "дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу".
Застосовуючи за аналогією закону (пункт 1 ст. 10 СК) норми пунктів 3, 4 ст. 75 Сімейного кодексу, непрацездатними матір, батько вважатимуться за умови досягнення ними передбаченого законом пенсійного віку або наявності у них інвалідності. Водночас потреба батьків у одержанні матеріальної допомоги визначатиметься залежно від того, чи забезпечують прожитковий мінімум їхня заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна або інші доходи (наразі для осіб, які втратили працездатність, він дорівнює 268 гривням).
Причому щодо встановлення пенсійного віку вочевидь мається на увазі одна з тих умов, що визначають право на пенсію за віком відповідно до ст. 12 Закону "Про пенсійне забезпечення" (мова про досягнення чоловіками 60, а жінками — 55 років). Тому факт отримання особою права на пільгову пенсію (оформлення та одержання цієї пенсії тощо) сам по собі не створюватиме для її повнолітніх дітей обов'язку надавати утримання своїм матері, батькові, що є пенсіонерами-пільговиками.
Щодо позбавлення батьківських прав, то у контексті аліментних зобов'язань повнолітніх дітей сама ймовірність цього факту (точніше, ухвалення відповідного судового рішення) припускається тільки до набуття дочкою, сином статусу зобов'язаної до надання утримання особи, тобто — до досягнення ними повноліття. Наведений умовивід випливає із змісту законоположень щодо позбавлення і поновлення батьківських прав, відповідає самій сутності батьківських прав, які розглядаються у сімейному законодавстві насамперед як права щодо дитини. Між тим, згідно з частиною 1 ст. 6 Сімейного кодексу правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. До речі, звертатися з позовом про позбавлення батьківських прав, поряд з іншими особами, які уповноважені виступати на захист прав та інтересів дитини, має також сама дитина (тобто — неповнолітня особа), якщо вона досягла чотирнадцяти років (ст. 165 СК). Варто зауважити, що питання про поновлення батьківських прав, знову ж таки, може бути порушене виключно у проміжок часу до досягнення дитиною повноліття (ст. 169 СК).
Тож незважаючи на те, що у минулому могли мати місце обставини, які ст. 164 СК віднесені до підстав позбавлення батьківських прав, у особи, батьки котрої раніше не були позбавлені цих прав, з досягненням нею повноліття виникає обов'язок утримувати своїх батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Проте у зобов'язаної особи, батьки котрої неналежне ставились до виконання їх батьківських обов'язків чи зловживали правами щодо дитини, залишається можливість вдатися до судового захисту належних їм прав, оскільки згідно зі ст. 204 СК дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах на батьків, якщо буде встановлено, що матір, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.
У цьому випадку ми зустрічаємося з прикладом реалізації такого способу захисту сімейних прав та інтересів (у даному випадку мова йде про інтереси повнолітнього, батьки котрого нехтували своїми обов'язками щодо нього), яким є передбачене пунктом 3 частини 2 ст. 18 СК припинення правовідношення. Щоправда, навіть за умови встановлення судом підстав для звільнення особи від виконання відповідного аліментного обов'язку, у виняткових випадках суд таки може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.
Не беруся судити, які конкретні обставини у розглядуваному контексті мають бути визнані винятковими, але можна припустити, що вони можуть відноситися до таких категорій: а) обставини, що свідчать про виключно слабкий стан здоров'я матері, батька; б) обставини, що вказують на високий рівень матеріального забезпечення дочки, сина; в) обставини, що засвідчують щирість переживань батьків з приводу їх негідної поведінки щодо дітей та факти, які підтверджують серйозність намагань матері, батька загладити свою провину перед дітьми, позбавленими свого часу належного батьківського піклування.
Водночас вважаю, що ніякі міркування на кшталт викладених не повинні прийматися до уваги, якщо батьки поводилися зі своєю дитиною жорстоко або вчинили щодо дитини умисний злочин. Тобто жодні обставини не можна визнавати винятковими в розумінні ст. 204 Сімейного кодексу, л якщо дії батьків свого часу давали підстави для позбавлення матері чи батька їх батьківських прав за пунктами 3, 6 частини 1 ст. 164 СК. Справа у тому, що саме ці дії (а також відмова забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців ухилення від батьківського піклування щодо дитини — див. пункт 1 частини 1 ст. 164 СК), судячи з законоположення, вміщеного у частині 2 тієї ж статті, є, з погляду закону, найгрубішими сімейними правопорушеннями. Крім того, такі дії кричуще суперечать вимогам суспільної моралі.
Примітне, що ні у ст. 202 СК, ні в інших нормах, викладених у главі 17 цього Кодексу (положення котрої регулюють правовідносини, пов'язані з розглядуваним різновидом аліментних зобов'язань) ніяк не згадується така умова їх виникнення й реалізації, як спро-' можність повнолітніх дочки, сина надавати своїм батькам відповідне утримання. У цьому підхід законодавця виразно нагадує правовий режим утримання батьками своїх неповнолітніх дітей, оскільки згадані положення сімейного законодавства також не обумовлюють виникнення зазначених аліментних обов'язків можливістю їх виконання з боку батьків.
Виникає запитання: якщо у такий спосіб законодавець діяв свідомо і прагнув до утвердження почуття обов'язку перед батьками (абзац 3 частини 2 ст. І СК) та намагався врегулювати відповідні сімейні майнові відносини з максимально можливим урахуванням інтересів непрацездатних членів сім'ї (частина 8 ст. 7 СК), то чому у даному випадку Сімейний кодекс не встановлює мінімального розміру аліментів, що їх суд мав би присуджувати з повнолітніх дочки, сина? Нагадаю, що відповідно до частини 2 ст. 182 СК розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Але у главі 17 СК немає відсилань до зазначеної норми. При цьому слід згадати, що й частиною 2 ст. 90 Кодексу законів про шлюб та сім'ю України також передбачався певний мінімум сукупного розміру аліментів, що підлягав стягненню з повнолітніх дітей — він дорівнював половині неоподатковуваного мінімуму доходу громадян.
За змальованих обставин важко уявити, яке рішення має винести суд у випадку, коли зобов'язана особа (як з поважних, так і з формально не значущих причин, зумовлених, наприклад, станом соціальної дезадап-тованості платника аліментів) виявиться об'єктивно нездатною надати своїм непрацездатним батькам належну матеріальну допомогу — адже про умови звільнення від сплати аліментів (якщо тільки судом не буде встановлено, що матір, батько ухилялися від своїх батьківських обов'язків) у главі 17 СК також нічого не говориться.
Натомість при системному тлумаченні аналізованого правила не можна не враховувати того, що ст. 206 СК передбачає можливість ухвалення у виняткових випадках судового рішення про стягнення навіть з малолітньої дитини коштів на покриття витрат, пов'язаних із лікуванням та доглядом за матір'ю, батьком, що є тяжко хворими або інвалідами. Умовою такого стягнення Кодекс називає "достатній дохід" дитини.
Однак порівняння вказаного випадку (нехай він стосується й не аліментів як таких, а участі неповнолітніх у "додаткових витратах" на батьків) з умовами виникнення аліментного зобов'язання у повнолітніх дітей, а також врахування відповідної моральним засадам суспільства взаємності обов'язку з утримання батьками своїх неповнолітніх дітей та обов'язку повнолітніх дітей брати участь в утриманні їх непрацездатних батьків, дозволяє припустити (виходячи при цьому із легалізованого Кодексом принципу справедливості), що за новим СК сам по собі чинник матеріальної забезпеченості (як об'єктивна передумова до спроможності надавати допомогу) повнолітніх дітей не повинен вважатися умовою для виникнення аліментного зобов'язання з приводу утримання непрацездатних батьків. У той же час інший принцип регулювання сімейних правовідносин — розумність — спонукає до врахування стану здоров'я потенційного платника аліментів (про його здоров'я, знову таки, законодавець у главі 17 СК не згадав) як обставини, що має істотне значення. Проте наявний нормативний матеріал не дозволяє вивести наведені міркування за межі практичного вирішення питання про визначення розміру аліментів. Таким чином, можливість повнолітніх дочки, сина надавати утримання своїм непрацездатним батькам не є обов'язковою умовою виникнення відповідного аліментного зобов'язання.
Як не дивно, але у положеннях глави 17 нового Сімейного кодексу ми не знайдемо жодного відсилання до норм інших глав цього Кодексу. У окремих випадках це не спричинює додаткових складнощів, оскільки, наприклад, в силу припису частини 5 ст. 194 СК положення частин 1 — 3 вказаної статті, а також статей 195 — 197 СК застосовуються до стягнення аліментів всім без винятку особам, що визначені Кодексом як суб'єкти права на утримання. Тому питання стягнення з повнолітніх дочки, сина аліментів за минулий час та заборгованості за аліментами на батьків, а також К застосування відповідальності за прострочення у сплаті відповідних коштів регулюються подібно до аналогічних елементів правового режиму інших аліментних зобов'язань.
Однак відсутність згадки у коментованій главі СК статей 187, 189 та 192 неминуче призведе до непорозумінь або ж, принаймні, зайвих труднощів у правозастосуванні. Причому, якби у главі 16 Кодексу ("Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина та його виконання") не було відсилання до згаданих статей, тоді б було і "лихо не біда", оскільки ніщо б не завадило скористатися аналогією закону при відрахуванні аліментів за ініціативою повнолітніх дочки, сина, а також вирішенні позову про зміну розміру аліментів на батьків.
Більше того, з позицій здорового глузду не викликає сумнівів, що насправді іншого варіанту дій ні у платника аліментів, ні у суду фактично й не існує. Адже зобов'язана особа не може бути позбавлена права добровільно виконати свій обов'язок з надання утримання батькам шляхом відрахування аліментів із заробітної плати, пенсії, стипендії на підставі власної заяви. Водночас, визначаючи розмір аліментів на батьків з урахуванням матеріального і сімейного стану сторін (частина 1 ст. 205 СК), суд після ухвалення рішення про присудження аліментів має враховувати зміни, що відбулися у тому ж таки майновому та сімейному стані — чи то платника, чи одержувача аліментів.
З системного тлумачення ст. 201 (розміщена у главі 16 СК та містить відсилання, зокрема, до статей 187, 189, 192 цього Кодексу), ст. 205, норм глави 22 СК ("Обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів"), викладених у ст. 273 ("Зміна розміру аліментів та звільнення від їх сплати") і ст. 274 Сімейного кодексу (остання відсилає до статей 194 — 197 СК) випливає, що законодавець мовби передбачає додаткове застосування статей 187, 189, 192, 194 — 197 виключно у випадках, прямо передбачених нормами сімейного законодавства.
Отже, виникають сумніви у можливості застосування аналогії закону. Водночас, якщо відмова від неї в частині сплати аліментів за заявою платника чи при зміні розміру аліментних платежів виглядає безглуздою, то такого ж не скажеш про застосування ст. 189 СК ("Договір між батьками про сплату аліментів на дитину"), тому що питання про застосування специфічних договірних форм виконання аліментних зобов'язань вочевидь вимагає прямої вказівки на це у законі. Не дарма Сімейних кодекс передбачає для таких договорів нотаріальну форму. За таких обставин неминучими будуть скарги на відмову нотаріусів посвідчити договір про сплату аліментів на батьків.
Якщо ж таки й у наведеній ситуації визнати за можливе укладання зазначеного договору, то як бути з договором про припинення права на аліменти? Адже можна висунути чимало міркувань, які у принципі не припускають його застосування у відносинах з приводу утримання непрацездатних батьків — принаймні тоді, коли предметом цього договору є нерухоме майноч Тут на думку мимоволі спадає порівняння з договором довічного утримання (ст. 425 чинного і ст. 763 нового Цивільного кодексу). Йдеться про те, що непрацездатні за віком особи, як правило, потребують не так нерухомого майна, значного за своєю цінністю, як, навпаки, постійного утримання та догляду, заради чого вони можуть вдатися до укладання угод з відчуження належного їм нерухомого майна. До того ж припинення на підставі договору обов'язку з утримання престарілих батьків навряд чи узгоджується з моральними засадами суспільства. Отже, наявна неможливість (хоча б з морального погляду) дотриматися послідовності у відстоюванні позиції щодо застосування аналогії закону в окреслених вище випадках.
З огляду на викладене застосування положень глави 17 СК потребуватиме від юристів неабиякої вправності. При цьому сподіваюся, що, незважаючи на прогалини нового сімейного законодавства, судова практика все ж таки піде шляхом, який дозволить надійно захистити сімейні права непрацездатних батьків.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 6 (398) 8-14 лютого
2003 р.