Частина 2: Суб'єкт авторського права
Ніяких додатковим формальностей
Згадуючи ліцензійний договір та акти до нього, згідно з якими українська сторона зобов'язана була сплатити винагороду в обумовленому розмірі за надану виключну ліцензію на видання і розповсюдження твору, контролери водночас створили невеличкий "шедевр", коли зауважили в акті перевірки, що будь-які первинні документи, які б підтверджували отримання платником податків прав, ліцензій тощо з переходом права власності або на правах тимчасового користування, не було надано.
Цікаво, а які документи, крім ліцензійної угоди, могли б засвідчити факт такої передачі? В акті перевірки відповіді на це питання, як і посилань на невиконання належного законодавчого припису, немає.
Між тим, Закон про авторське право у редакції від 28.02.1995 р. говорить про передачу (відступлення) авторського права (ст. 27), виключну чи невиключну ліцензію (ст. 28), договори на право використання твору (ст. 29) та авторські договори (ст. 30). Водночас побутує думка (питання відповідної термінології — це предмет дискусій фахівців з авторського права), що за змістом зазначених законоположень категорія авторського договору є узагальнюючою для решти з названих угод. До речі, Закон про авторське право у його нині чинній редакції теж не уникнув термінологічного різнобою — хоч загалом у ньому йдеться про авторські договори, але ст. 33 названа "Договори на право використання творів" і саме про ці договори мовиться у частинах першій — третій вказаної статті.
Тобто авторський договір у будь-якій з названих форм (не є винятком і так звана ліцензія чи ліцензійна угода) становить єдину і самодостатню підставу для отримання особою права на використання твору у той чи інший спосіб (докладніше про особливості авторського договору читайте у №№ 23 і 34 "ЮВУ)
Правомочність щодо укладання авторського договору Як наголошено в акті податкової перевірки, представникам контролюючого органу не було надано документального підтвердження того, що іноземний учасник договору про спільну діяльність має ліцензію, отриману від автора або колективу авторів твору або документів, що підтверджують правомочність зарубіжного видавництва укладати договори щодо подальшого тиражування та розповсюдження твору. І знову питання — а про що, власне, мова? Адже у ст. 9 Закону про авторське право в редакції від 28.02.1995 р. зазначалося, що виникнення і здійснення прав, передбачених цим Законом, не вимагає виконання будь-яких формальностей. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі імені (найменування) особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору. Реєстрація авторського права на твір в офіційних державних реєстрах була і є саме правом, але не обов'язком суб'єктів авторського права.
Оскільки ж Закон про авторське Право у попередніх до нині чинної редакціях (остання визначена Законом ІУкраїни № 2627-ІП від 11.07.2001 р.) містив чимало прогалин і не охоплював безпосереднім регулюванням значну частину правовідносин у сфері створення і використання об'єктів авторського права, для визначення правомірності дій платника податків корисно звернутися до теперішньої редакції тексту названого Закону.
Аналогія права
При цьому, звичайно, не йдеться про буквальне надання законодавчому актові якоїсь зворотної сили. Натомість мова про те, що згідно зі ст. 4 ЦК України -цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. У такий спосіб ЦК відображає одну з форм застосування аналогії права, про яку згадується у частині 3 ст. 11 Цивільного процесуального кодексу. Відповідно до цієї норми у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства України (аналогія права).
Отже, правова оцінка участі видавництва як суб'єкта авторського права у певних правовідносинах, які повністю не підпадають під норми чинного на той час законодавства та до яких неможливе було застосування аналогії закону, вимагає застосування аналогії права. Однак "загальні начала і зміст цивільного законодавства" як такі для наших контролерів можуть виявитися пустою фразою. Затим будемо апелювати до чинних норм Закону про авторське право (редакція від 11.07.2001 р.), подібних до яких у попередніх редакціях цього законодавчого акта не було. У такий спосіб (за відсутності чіткого нормативного регулювання в минулому) ми зможемо оцінити конкретні дії, вчинені учасниками спільної діяльності, відповідно до вищезгаданої формули аналогії права у цивільних правовідносинах. Адже у противному випадку (мова про заперечення щодо використання пропонованого критерію) слід буде визнати, що чинний Закон про авторське право сам по собі не відповідає загальним началам і змісту цивільного законодавства.
При цьому відзначу, що за великим рахунком проваджуваний аналіз особливо і не потрібний, тому що є вже згадане на початку цього нарису правило, закріплене у ст. 19 Конституції України, відповідно до якого ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто податківці з посиланням на пункт, частину, статтю конкретного нормативно-правового акта повинні були вказати, що належало зробити і чого не зробив платник податків — зокрема, які документи на підтвердження передачі авторського права, крім ліцензійної угоди з іноземним видавництвом, він мав би представити. Доки ж перевіряльники на це не спромоглися, відповідні висновки не можуть вважатися такими, що грунтуються на законі.
Тепер про чинну редакцію Закону про авторське право: частина 2 ст. 19 цього правового акта гласить, що видавцям енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників, збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань належать виключні права на використання таких видань у цілому. Видавець має право за будь-якого використання таких видань зазначати в них своє ім'я або вимагати такого зазначення.
З опорою на авторитет
Однак і цього може бути замало для переконання недовірливих збирачів податків. Тому вдамся до останнього аргументу посилання на авторитет
За відсутності на той час нормативного визначення складених творів і тому послуговуючись терміном "колективний твір", який був вжитий у скасованій свого часу ст. 479 ЦК України, професор О. Підопригора пише: "Авторське право на колективний твір належить фізичній чи юридичній особі, за ініціативою і завданням якої цей твір створено. До колективних творів належать енциклопедії, енциклопедичні словники, періодичні збірники наукових праць, газети, журнали, інші періодичні видан-
ня" (Право власності в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 575.).
Анапогія закону
Крім того, ст. 20 Закону про авторське право (ст. 16 чинної редакції Закону) може слугувати підставою для застосування аналогії закону. Згідно з указаною нормою названого Закону в редакції від 28.02.1995 р. виключне право на використання твору, створеного за договором з автором, який працює за наймом, належить особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодавцю), якщо інше не передбачено договором.
Позаяк ініціатива щодо створення енциклопедії виходить від видавництва, яке замовляє написання конкретних статей у окремих авторів, то відповідні правовідносини мають у цьому відношенні спільний характер з відносинами, що виникають у зв'язку зі створенням так званого "службового твору". Таким чином, іноземне видавництво з погляду законодавства України і теорії права інтелектуальної власності є первісним суб'єктом авторського права на енциклопедію як складений твір. Цей вихідний факт обумовлює наявність у цього суб'єкта виключної правомочності щодо укладання договорів з приводу використання вказаного твору.
Слід враховувати і те, що, незважаючи на відсутність прямої згадки про презумпцію наявності авторського права, на відміну від запровадженої у частині 1 ст. 11 чинної редакції Закону про авторське право презумпції авторства (автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору), цей закон, як і все цивільне законодавство, побудований на при-
пущенні щодо добросовісності учасників ивільних правовідносин. Тому при пред'явленні, наприклад, цивільного позову, зацікавлена особа в усіх випадках повинна довести факт порушення її права з боку відповідача.
Не тільки особа, що названа автором на примірнику твору, не повинна доводити своє авторство — так само цього не зобов'язаний робити суб'єкт авторського права, який у встановлений спосіб сповістив про своє авторське право (частина З тієї ж ст. 11 Закону про авторське право). Натомість громадянин чи організація, котрі вважають, що через вчинення вказаних дій було порушено їх право, можуть спростувати чуже авторство або чиєсь сповіщення про належність авторського права та вимагати визнання відповідного права за ними (пункт "а" частини 1 ст. 52 названого Закону в редакції від 11.07.2001 р.).
Чим займаеться видавництво?
Далі забивається черговий цвях у, так би мовити, "труну" українського видавництва (воно ж — вітчизняний платник податків), образ якої потроху вимальовується на тлі туманної фабули розглядуваної справи. Адже виявляється, буцімто законодавче визначено, що видавництво займається підготовкою видання та його випуском і відповідно не може бути автором твору. Таким чином (!), вважають податківці, договір між іноземним та вітчизняним видавництвами не може вважатися авторським договором.
Знак оклику — це вияв захвату, який викликаний усвідомленням невичерпної винахідливості службовців податкового відомства, представники якого у своїх стараннях за будь-яку ціну наповнити бюджет досягають незвичайної майстерності у справі інтерпретації законодавства та застосуванні різноманітних правових категорій.
Зрозуміло, що автором може бути лише фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір, але це ніяк не пов'язано зі статусом видавництва як суб'єкта видавничої справи, котрий одночасно може бути і суб'єктом авторського майнового права. Зазначене випливає із наведених у ст. 1 Закону про авторське право роз'яснень термінів "автор", "особа, що має авторське право і суміжні права", "виключне право". Тож останнє як специфічне майнове право особи, яка має авторське право на використання твору лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону щодо його використання іншими особами, може належати як фізичним, так і юридичним особам.
У ст. 14 попередньої редакції вищеназваного Закону (ст. 15 чинної редакції цього законодавчого акта) йдеться про майнові права автора чи іншої особи, яка має авторське право. На додачу відповідна норма в редакції Закону від 11.07.2001 р. зазначає, що майнові права автора чи іншої особи, яка має авторське право, можуть бути передані (відчужені) іншій особі, після чого вона стає суб'єктом авторського права. До того ж і цей Закон, і Закон "Про видавничу справу" не містять і, з огляду на звичайнісінький здоровий глузд, не повинні містити жодних обмежень щодо набуття майнового авторського права чи права на використання твору з боку видавництв.
Тому зарубіжне видавництво цілком могло бути суб'єктом авторського права і як таке було вправі передати свої виключні права щодо твору або надати виключне чи невиключне право на використання твору у визначений спосіб українському видавництву чи будь-якій іншій особі.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" №
39-40 жовтень 2002 р.