Інститут мирової угоди був деталізований нормами чинного законодавства України лише недавно. Зокрема, окремі його особливості дістали відображення у Господарському процесуальному кодексі України (далі — ГПК), у редакції Закону України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 року № 2539-ІІІ.
До того ст. 73 АПК України визначала, що арбітражний суд сприяє досягненню угоди між сторонами. Умови угоди викладаються в адресованій арбітражному суду письмовій заяві, підписаній представниками сторін. Арбітражний суд приймає рішення відповідно до цієї угоди, якщо вона не суперечить законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Зазначена процедура означалась як "арбітрування". Тобто, за своєю правовою природою угода, укладена у процесі арбітрування, і є мировою угодою у теперішньому її розумінні, хоча певні відмінності все ж існують.
Так, раніше суд на основі досягнутої угоди приймав рішення по суті, з урахуванням усіх обставин, не припиняючи провадження у справі. Тепер же мирова угода затверджується судом шляхом винесення відповідної ухвали і провадження у справі одночасно з цим припиняється (ст. 80 ГПК України).
Угода у процесі арбітрування не містила умови про обов'язкове дотримання вимоги про врегулювання умов щодо прав та обов'язків сторін за позовом, як цього вимагає ГПК у теперішній редакції.
Але, незважаючи на певні зрушення, інститут мирової угоди і тепер залишається недостатньо врегульованим.
Цівіпьно-правовий аспект
Слід обов'язково зазначити, що типологія самого терміну нерозривно пов'язана з загальними засадами цивільного законодавства. Сам термін "угода" є визначальним для його характеристики як засобу цивільно-правового регулювання. Мирова угода повинна відповідати всім ознакам угод за цивільним законодавством України.
Відповідно до ст. 41 Цивільного кодексу УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).
Згідно з ст. 77 ГПК умови мирової угоди сторін викладаються в адресованій господарському суду письмовій заяві, яка долучається до справи. Така заява підписується обома сторонами. До затвердження мирової угоди господарський суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє наявність відповідних повноважень у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета позову. При затвердженні мирової угоди суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.
Тобто, мирова угода є особливим видом цивільно-правової угоди, яка укладається безпосередньо в господарському процесі (коли конфлікт між сторонами до-сяг певної кульмінаційної стадії, і вирішити його може суд), і має своєю особливістю те, що сторони (одна зі сторін) укладають н під тиском певних обставин (що є порушенням суто цивілісти ч ного розуміння теорії договорів, де чільне місце займає вільне та нічим не обумовлене волевиявлення сторони щодо предмета договору, часу та місця його укладання, порядку набрання чинності тощо).
Слід враховувати і те, що угода за звичайних умов вважається укладеною при досягненні сторонами згоди з усіх її істотних умов (ст. 153 ЦК УРСР), що ж до мирової угоди, то закон ставить додаткові вимоги наявності обов'язкової письмової форми та затвердження її судом (момент набрання чинності мировою угодою збігається з моментом набрання чинності ухвалою про затвердження такої мирової угоди).
Процесуальні питані. Мирова угода у виконавчому провадженні
Мирова угода, поряд з матеріальним, має також процесуальне ^наповнення, а тому певні її особливості мають відповідати і процесуальним принципам.
Видається достатньо дискусійним, на перший погляд, питання про можливість укладання мирової угоди під умовою (ст. 61 ЦК УРСР), тоді як рішення (а за аналогією також ухвала, постанова), відповідно до п. 4 ч. 1
ст. 84 ГПК України не може бути умовним. Вбачається, що за таких обставин і мирова угода (як складова господарського процесу, з наступним її затвердженням судом), не може бути укладеною під умовою.
Хоча, поряд з тим, за своєю суттю мирова угода і є угодою, укладеною під умовою, де роль умови відіграє винесення ухвали про затвердження мирової угоди: сторони не можуть достовірно знати, затвердить н суд, або ні, а саме ця обставина (щодо необізнаності сторін) є обов'язковою для існування угод під умовою.
Слід відмітити і те, що окремі фахівці у галузі права вважають існування інституту мирової угоди, яка укладається у процесі виконавчого провадження, неконституційним принципово. Так, їхня позиція обґрунтовується тим, що відповідно до норм Конституції України рішення суду ухвалюються іменем України та є обов'язковими для виконання на всій території України всіма суб'єктами. Мирова ж угода, на перший погляд, робить можливим відміну (або зміну чи скасування) обома сторонами рішення суду, яке у цьому випадку е необов'язковим і не виконуватиметься, що протирічить конституційнб-му принципу обов'язковості рішення.
Така позиція видається дещо хибною, хоча б тому, що мирова угода набирає чинності з моменту п затвердження судом. Тобто, сторони не самі змінюють рішення (підписавши мирову угоду), а його змінює суд, який постановив його раніше (виносячи ухвалу про затвердження мирової угоди). Як бачимо, з цих позицій принципи, встановлені Конституцією України, не порушуються.
Крім того, не слід забувати про домінанту суспільних та приватних інтересів над державними. Судочинство не може бути догматичним, а має бути якісним, швидким, гнучким.
Якщо стан балансу інтересів сторін змінився, і вони згодні на його реалізацію, і цьому немає законодавчих перешкод, то чому б це не застосовувати?
Яке може бути протиріччя Конституції України чи невідповідність законам України, коли, приміром, під час виконавчого провадження за рішенням суду про стягнення коштів, сторони домовляться про відстрочку платежу чи заміну грошового зобов'язання майновим (замість грошей боржник за згодою кредитора виконає зобов'язання передачею майна, виконанням робіт тощо)?
За такої позиції наших опонентів взагалі можна вважати неконституційним такі органічні та невід'ємні права сторони, як відмову позивача від позову, стягувача від стягнення, або навіть неподання виконавчого документа до виконання (дії стягувача можна тлумачити як відмову виконувати рішення суду на свою ж користь).
Тобто, мирова угода у процесі виконання рішення за можливістю та практикою її застосування є по суті погодженою сторонами зміною порядку та способу виконання рішення або ж відстрочкою чи розстрочкою (не випадково вони об'єднані законодавцем як однотипні процесуальні засоби у ст. 121 ГПК України).
У процесі виконавчого провадження мирова угода та можливості її застосування майже безмежні.
Водночас умови і можливості укладання мирової уго- • ди у процесі розгляду справи по суті та у процесі виконавчого провадження істотно відрізняються як правовими наслідками, так і можливостями використання.
Так, укладання і затвердження мирової угоди у процесі виконавчого провадження можливе лише на стадії порушеного виконавчого провадження (коли рішення набрало законної сили, по ньому видано виконавчий документ і стягувач подав відповідну заяву про відкриття виконавчого провадження (див. статті 85, 115, 116, 121 ГПК, Закон "Про виконавче провадження").
Затвердження мирової угоди у цьому випадку не є підставою для припинення провадження з перевірки рішення у касаційному порядку або за нововиявленими обставинами. Про це. немає прямої вказівки у законі (див ст. 121 ГПК України). Провадження припиняється лише при розгляді справи у першій інстанції, і виключно у випадку затвердження мирової угоди до винесення рішення (ст. 80 ГПК України, яка міститься у розділі XI ГПК України — Вирішення господарських спорів у першій інстанції).
Саме з цього приводу зустрічається найбільше помилок при здійсненні судами судочинства: господарський суд першої інстанції неправильно, як це було встановлено апеляційною.та касаційною інстанцією, припинив провадження у справі про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, за яким було укладено та затверджено мирову угоду (яка розстрочувала виконання рішення) у процесі виконавчого провадження.
Апеляційна та касаційна інстанції підтвердили докорінну відмінність процесуального змісту мирової угоди, укладеної до винесення рішення, та мирової угоди, укладеної у процесі виконавчого провадження.
З цих же позицій, ухвала про затвердження мирової угоди може бути переглянута за нововиявленими обставинами на загальних підставах.
На наш погляд, сама мирова угода (як і будь яка угода, у розумінні цивільного законодавства) може бути предметом судового розгляду у спорі про визнання її недійсною (або неукладеною) на підставах, визначених законодавством (про що також законом не встановлено будь-яких обмежень).
Так, одного разу була предметом розгляду як недійсна на підставах, визначених Цивільним кодексом УРСР, мирова угода, затверджена судом у процесі виконавчого провадження за тих підстав, що у особи, яка значилась такою, яка підписала мирову угоду (директор), не було належних повноважень на мо-Іійнт її- укладання (директор був звільнений за день до дати її підписання), крім того, замість підпису взагалі було поставлено факсіміле (за усталеною" практикою, у такому разі взагалі слід вважати, що згода сторін не зафіксована і угоду не можна вважати укладеною ("конклюдентну" форму угоди принципово не можна обговорювати, оскільки для мирової угоди закон вимагає обов'язкову письмову форму).
Суд, при затвердженні мирової угоди (що, до речі, відбувалося без участі сторін) не помітив, що замість підпису має місце факсіміле, і не міг знати ту обставину, що директор (уповноважена особа) однієї зі сторін не був таким не те що на момент її затвердження, але навіть під час підписання).
Про перебіг цього цікавого, та, звичайно, резонансного спору, нами буде повідомлено після його остаточного вирішення.
Категорії справ
Завжди слід враховувати "цивілістичне" походження мирової угоди і можливість застосування її лише відносно певної категорії справ. Безперечно, що мирова угода (як і будь-яка угода у розумінні цивільного законодавства є обов'язковою дис-прзитивністю, рівністю сторін та можливістю їхнього волевиявлення) може бути бути укладена лише щодо індивідуальних прав і обов'язків сторін (позивача та відповідача) стосовно предмета позову.
Безперечно, що така угода ні за яких обставин не може бути укладена та затверджена у позовному (та виконавчому) провадженні, яке стосується, приміром, визнання недійсним нормативно-правового акта, виданого державним органом. Між сторонами відсутні суто цивіліс-тичні відносини та начала рівності і диспозитивності, а відтак угоди між ними у такому провадженні бути не може принципово (ч. З ст. 2 ЦК УРСР зазначає, що до відносин, які засновані на адміністративному підпорядкуванні одна одній, а також до бюджетних та податкових відносин, норми ЦК не застосовуються).
Уявіть, приміром, яким чином виглядатиме мирова угода, укладена між ДПА України та ТОВ, яке оскаржувало якийсь із наказів відповідача, про те, що стосовно ТОВ оскаржуваний наказ виконуватиметься по-іншому, аніж стосовно інших підприємств...
Хоча, відомі випадки, коли господарські суди першої інстанції, вирішуючи спір про визнання недійсним нормативного документа, пропонували сторонам (підприємству та уповноваженому державному органу) закінчити спір укладанням мирової угоди (хоча, слід віддати належне, до цього справа не дійшла).
Цікавою видається й інша обставина.
Відповідно до ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження підлягає закриттю, зокрема, у випадку затвердження судом мирової ; угоди між боржником та стя-гувачем про закриття виконавчого провадження. Підставою для цього формально є не будь-яка мирова угода (приміром, про розстрочку виконання рішення тощо);-а лише мирова угода, в якій обумовлено погоджену сторонами обставину закриття виконавчого провадження. Хоча, практично, іноді державні виконавці закривають виконавче провадження у випадку затвердження судом мирової угоди, у якій не зазначено про закриття виконавчого провадження. Це виправдано з точки зору припинення дії виконавчого документа.
Сумісні питання
Набагато цікавішими та багатограннішими як з точки зору теорії права, так і практики видаються інші обставини та суміжні інститути, які яскраво'виявляють-ся у процесі, пов'язаному з укладанням та виконанням мирової угоди.
Так, згідно зі ст. З Закону України "Про виконавче провадження" мирова угода, затверджена судом, підлягає виконанню на загальних підставах. Слід зважити на те, що виконанню підлягає саме мирова угода, спільно погоджена сторонами (а не ухвала суду), тобто сторони самі приймають і узгоджують рішення, яке підлягає виконанню шляхом його забезпечення державним примусом. Суд має досить пасивну роль: затвердити мирову угоду, або відхилити її. Це наближає судочинство до його реальності, справедливості, підпорядкованості інтересам сторін, певної "народності" та "доступності". Обставина "відкритого" та "народного" судочинства є знаковою та надзвичайно позитивною з точки зору докорінного реформування поглядів щодо зростаючої ролі суб'єктів правовідносин у державотворчому процесі.
З моментами затвердження мирової угоди повязаний досить цікавий інститут заміни виконавчого документа. У чому ж він полягає?
Так, є рішення господарського суду простягнення грошової суми, яке набрало законної сили і за яким видано виконавчий документ — наказ. За заявою стягувача розпочато і здійснюється виконавче провадження по виконанню рішення суду. У процесі виконавчого провадження сторони дійшли згоди про заміну безпосереднього грошового зобов'язання (яке було предметом рішення суду) на негрошове (стягувач погодився отримати від боржника у рахунок погашення боргу право вимоги до дебіторів останнього). Сторони також обумовили закриття виконавчого провадження внаслідок затвердження мирової угоди. З цього моменту наказ господарського суду фактично втратив чинність як виконавчий документ, оскільки відбулася його заміна на мирову угоду, затверджену судом. Рішення суду видозмінене, і також видозмінено виконавчий документ, який дає право стягува-чу примусово вимагати виконання рішення суду.
У цьому випадку одне виконавче провадження підлягає закриттю (ст. 37 Закону "Про виконавче провадження"), і не може бути розпочато знову (ст. 38 Закону "Про виконавче провадження"). Натомість за заявою стягува-ча з дотриманням вимог Закону може бути порушено інше виконавче провадження (вже по виконанню мирової угоди).
Заміна виконавчого документа має не тільки цікаве теоретичне значення, але і ряд практичних (прикладних) моментів.
Зокрема, відповідно до ст. 118 ГПК України, ст. 21 Закону "Про виконавче провадження" наказ чинний (дійсний для пред'явлення) протягом трьох місяців з моменту набрання рішенням сили.
Щодо мирової угоди, затвердженої судом, цей термін більший: мінімум рік, або (максимум) три роки. Слід зазначити, що стосовно термінів пред'явлення мирової угоди до виконання, наразі серед фахівців немає одностайної думки, і ось чому.
Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України "Про виконавче провадження" термін пред'явлення виконавчих листів та інших документів — три роки, а п. 5 ч. 1 ст. 21 того ж Закону термін пред'явлення для виконання інших виконавчих докумен-" тів — один рік.
До яких виконавчих документів відноситься мирова угода (зазначених у п. 1 чи п. 5 ч.-1 ст. 24 Закону) — невідомо, тому є різна практика застосування цих норм.
Цікавим та проблематичним питанням залишається можливість та процедура поновлення пропущеного терміну пред'явлення до виконання цього виконавчого документа, обов'язкові реквізити в ньому, інші аспекти.
Таким чином, мирова угода має напрочуд багатогранний, комплексний та надзвичайно складний правозастосовчий характер, зумовлений одночасним її регулюванням нормами матеріального (ЦК УРСР) та про-цесуального (Господарський процесуальний кодекс України, Закон "Про виконавче провадження") права, а також не до кінця опрацьованими можливостями та моментами її застосування.
Розглянуто лише окремі особливості застосування та проблемні моменти мирової угоди, яка укладається у процесі виконавчого провадження. Ми не торкалися, приміром, мирової угоди, яка укладається у процесі про банкрутство, або ж мирової угоди, яка укладається стосовно таких специфічних виконавчих документів, як виконавчий напис нотаріуса чи навіть (хоча б теоретично) щодо рішень Конституційного Суду (які теж можуть виконуватися у порядку, передбаченому Законом "Про виконавче провадження" — див. п. 8 ч. 1 ст. 3) чи рішень третейських судів України.
Наведене ілюструє те, що сучасне право та правові технології безкінечно гнучкі і потребують від фахівців у галузі юриспруденції не тільки глибоких знань, але і практичного розуму, і способу мислення.
Олексій СВЯТОГОР, адвокат юридичної фірми "ЮрЕнергоКонсалтинг"
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 33 від серпня 2002 року;