ПОРУШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ?
Прийняття Верховною Радою України у 2001 році кількох законодавчих актів докорінно змінило систему судоустрою та процедуру провадження справ у судових органах.
Внесення змін до законів України "Про статус суддів", "Про органи суддівського самоврядування", "Про судоустрій України" та до Арбітражного процесуального кодексу України були направлені на вирішення першочергових завдань судочинства та на внесення до законодавства принципових новел, зумовлених вимогами Конституції нашої держави.
Згідно з цими законодавчими актами замість арбітражних судів запроваджено господарські суди, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, Арбітражний процесуальний кодекс перейменовано на Господарський процесуальний кодекс (далі — ГПК). Вищий арбітражний суд реформований у Вищий господарський суд України.
На відміну від своїх попередників — арбітражних судів, господарські суди становлять тепер триланкову систему, яка складається з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів та Вищого господарського суду України. л
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, як це визначено нормами Основного Закону країни, став Верховний Суд України, повноваження якого як суду касаційної інстанції поширені і на судову діяльність Вищого господарського суду.
Важко переоцінити з точки зору інтересів суспільства значимість впровадження у судочинство його основних засад, визначених ст. 129 Конституції, реформування судочинства шляхом законодавчого забезпечення рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Складається враження, що конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду як основних засад судочинства (п. 8 ст. 129 Основного Закону України) також знайшов відображення у нормах Господарського процесуального кодексу. Проте чи не містить тут господарське процесуальне законодавство суттєвих недоліків? Скасування права суду перевіряти у порядку нагляду з власної ініціативи законність рішення, ухвали чи постанови та надання таких повноважень апеляційній інстанції (статті 103, 106 ГПК) з правом повторного розгляду справи (ст. 101 ГПК) та з правом дослідження додатково поданих сторонами доказів (ст. 101 ГПК) повинно розглядатись як додаткова процесуальна гарантія захисту прав і інтересів учасників судового процесу. Господарським процесуальним кодексом закріплено право сторони у справі на звернення до вищого судового органу в системі господарських судів — Вищого господарського суду України (ст. 107 ГПК), а також право на звернення у певних випадках до Верховного Суду України (ст. 111-14 ГПК).
На забезпечення процесуальних гарантій захисту прав і інтересів суб'єктів права направлені положення Господарського процесуального кодексу, які регулюють та визначають строки на вчинення певних процесуальних дій;
Норми Господарського процесуального кодексу містять загальні положення щодо відновлення та продовження процесуальних строків, визначених цим кодексом. Загальні положення щодо відновлення строків визначені у ст. 53 ГПК.
Так, згідно зі ст. 53 ГПК за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк. Цією ж статтею передбачено право сторін на оскарження ухвали про відмову у відновленні пропущеного строку.
Але загальні норми цієї статті, на жаль, не знайшли свою конкретизацію в інших нормах Господарського процесуального кодексу, які регулюють окремі процесуальні дії, і лише окремі статті Кодексу містять такі положення. Так, ст. 119 ГПК прямо передбачено право сторони на відновлення пропущеного з поважних причин строку для пред'явлення наказу до виконання. Статтею 93 ГПК встановлено як право так і термін на відновлення пропущеного строку для подання апеляційної скарги (подання), що може бути зроблено протягом 3-х місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом (на відміну від стате» 53 ГПК, яка не містить таких обмежень). Стаття 111-16 ГПК взагалі
встановлює обов'язок Верховного Суду України прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження у разі виникнення підстав (ст. 111-5 ГПК) для оскарження постанови Вищого господарського суду після закінчення встановленого цією статтею строку, і з огляду на це, реалізація норм ст. 53 ГПК взагалі не потрібна.
Розділом XII ГПК не передбачено права сторін на відновлення пропущеного строку для звернення до Вищого господарського суду з касаційною скаргою. Пункт 5 ст. 111-3 Господарського процесуального кодексу містить лише процесуальну норму щодо права Вищого господарського суду України не прийняти касаційну скаргу та повернути її, якщо ^скаргу подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку або коли таке клопотання відхилено.
Цією статтею не передбачено права оскарження ухвали Вищого господарського суду про повернення касаційної скарги.
Крім того, скористатись у цьому випадку нормами ст. 53 ГПК щодо оскарження відмови в задоволенні клопотання про відновлення процесуальних строків взагалі неможливо. Адже згідно зі ст. 111-14 ГПК до Верховного Суду України може бути оскаржено у касаційному порядку лише постанову Вищого господарського суду України, а постанова приймається лише за наслідками розгляду касаційної скарги відповідно до ст. 111-11 ГПК.
Обов'язку Верховного Суду щодо прийняття касаційної скарги після закінчення строку на її подання (ст. 111-16 ГПК) протиставляється право Вищого господарського суду вирішувати самостійно долю касаційних скарг, поданих після закінчення строку на їх подання (навіть з поважних причин). До речі, ст. 111-3 ГПК і не містить такого поняття, як "поважна причина".
Практика розгляду справ апеляційною інстанцією показує, що судами взагалі ігноруються процесуальні норми щодо строків направлення постанови апеляційного суду сторонам у справі (ст. 105 ГПК). При цьому, зазвичай, судді посилаються на завантаженість.
Крім того, за наслідками розгляду справи апеляційний суд оголошує сторонам лише вступну та резолютивну частину постанови, що є порушенням вимог розділу XII ГПК, адже такого права апеляційному суду не надано.
За таких обставин сторона позбавлена можливості ознайомитися хоча б усно з доводами, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, із мотивами застосування законів та інших нормативно-правових актів з доводами, за якими апеляційна інстанція погоджується або не погоджується з висновками суду першої інстанції. Відсутність вказаної інформації та повного тексту постанови апеляційного суду позбавляє сторону можливості у встановлений ст. ПО ГПК строк направити касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, оскільки відповідно до ст. 111 ГПК касаційна скарга повинна містити вимоги особи, яка подала касаційну скаргу, із зазначенням суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права.
Разом з тим, у заявника відсутня будь-яка можливість оскарження ухвали Вищого господарського суду України про повернення касаційної скарги (подання) з підстав, зазначених у п. 5 ст. 111-3 ГПК, тобто у разі подання скарги після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку або коли таке клопотання відхилено.
Чинним законодавством не передбачено також відповідальності конкретних суддів як самостійних Процесуальних фігур за порушення ними особисто процесуальних строків, встановлених процесуальним законодавством.
Рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/2001 року від 23.05.2001 року по справі № 1-17/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституцій-ності) положень абзаців третього, четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян Світлани Будинської і Сергія Ковриги щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) зазначено, що положення про непідвідомчість судам скарг "на акти і дії службових осіб... суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження" відповідає Конституції України (є конституційним).
Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення справи, підготовки їх до розгляду, судового розгляду справ у першій інстанції, у касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише у судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий.
Лише акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності, можуть бути оскаржені громадянами у судовому порядку відповідно до глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України.
При цьому слід звернути увагу на те, згідно з главою 31-А Цивільного кодексу України звернутись до суду з подібними скаргами може виключно громадянин, юридичній особі такого права не. надано.
У зв'язку з цим виникає запитання: або норми Господарського процесуального кодексу України містять у собі лише незначну правову колізію, або вони свідчать про порушення конституційного принципу?
Таким чином, проблема реалізації прав сторін господарського судочинства на захист своїх прав та інтересів шляхом звернення з касаційною скаргою до Вищого господарського суду після закінчення пропущеного з поважних причин строку, встановленого для її подання, існує і потребує негайного вирішення або шляхом удосконалення господарського процесуального законодавства, або шляхом встановлення персональної відповідальності судців за порушення відповідних процесуальних норм.
Ольга ЛЕВАННОВА (відділ з забезпечення роботи з судами Управління правового забезпечення ДПА у Хмельницькій області)
По материалам газеты "ЮРИДИЧНИЙ ВІСНИК УКРАЇНИ" № 31 серпень 2002 р.