ВІДПОВІАЛЬНІСТЬ БЕЗ ВИНИ: СПЕЦІАЛЬНІ УМОВИ ЧИ РИЗИК?

Частина 4: Свій інтерес—ризик, чуже право — відповідальність

Ризик "переходу права власності"

Цивільне законодавство оперує терміном "ризик" при визначенні наслідків, які можуть виникнути у майновій сфері уповноваженого суб'єкта у разі настання імовірного факту випадкової загибелі належної йому на праві власності речі (ст. 130 чинного Цивільного кодексу України 1963 року (далі — ЦК) і водночас не використовує його до відповідальності за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення з боку боржника (ст. 213 чинного ЦК та ст. 644 проекту нового ЦК України). Це зайвий раз свідчить про необхідність розмежування категорій ризику і відповідальності, оскільки не в останню чергу саме з огляду на розрізнення зазначених категорій запроваджено своєрідну презумпцію фактичного переходу на несправного набувача права власності на загиблу річ або залишення цього права на відчужувачі, який прострочив передачу у випадку, коли згідно з договором право власності перейшло до набувача у момент підписання договору (тобто до передачі речі).

Отже, прострочення набувача у прийнятті випадково знищеної під час його прострочення речі спричинює припинення обов'язку відчужувача щодо передачі речі — однак не у зв'язку з неможливістю його виконання (ст. 222 ЦК 1963 року), але через неспростовне припущення виконання, проведеного належним чином (ст. 216 чинного ЦК). Навпаки, загибель речі у період прострочення з боку відчужувача не впливає на чинність його зобов'язання, а тому набувач у принципі, з урахуванням суті зобов'язання, вправі спонукати відчужувача до виконання зобов'язання в натурі (ст. 231 чинного ЦК). Крім того, за ст. 640 проекту нового ЦК, суб'єкт права вимоги у визначених правовими актами випадках може доручити виконання відповідного зобов'язання третім особам чи виконати його власними силами за рахунок несправного боржника. Нарешті, відповідно до ст. 231 ЦК 1963 року, кредитор може відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитков.

Таким чином, і у розглянутій ситуації, коли речево-правовий ризик переходить на боржника через допущене ним правопорушення (прострочення), цей ризик не виступає чинником відповідальності. Натомість він постає у власних збитках боржника, який прострочив. Адже якщо особа повинна сама піклуватися про своє майно, тоді таким же справедливим є й твердження про те, що особа ризикує не тільки своєю власністю, але і майном, яке мало б перейти у її власність за належного виконання цією особою її зобов'язань. Тобто ризик відчужувана чи набувача якщо і зводиться до "відповідальності" — то за власну вину і перед самим собою. Звичайно, таке тлумачення "відповідальності" не має нічого спільного з дійсною відповідальністю — обов'язком боржника надати майнове задоволення з метою повного відшкодування втрат кредиторами які знаходяться у прямому і безпосередньому причинному зв'язку з протиправною поведінкою суб'єкта відповідальності.

Власнику (або особі, яка повинна була б прийняти річ) немає на кого нарікати при настанні випадкової загибелі речі, якщо тільки якась третя особа не була зобов'язана турбуватися про його майно. Тому випадкова шкода як наслідок ризику втрати належного особі матеріального блага справедливо обтяжує майнову сферу власника або особи, що неправомірно утримує річ чи не прийняла річ у власність всупереч своєму зобов'язанню.

Таким чином, і тут, коли ідеться про відповідальність, використання категорії "ризик" абсолютно недоречне з наступних причин.

По-перше, тому що ризикувати чужим правом, зокрема, правом на одержання виконання! за дійсним зобов'язанням, боржник не вправі. Якщо ж він так чинить, то в його діях очевидна наявність умислу чи грубої необережності.

По-друге, створення реальної можливості для прояву випадковості, що позначилась на ході виконання зобов'язання, саме по собі вже було викликане неправомірним ми, і, не виключено, винними діями боржника. Тобто насправді ми стикаємося з неодноразовим порушенням з боку боржника, який спочатку допустив прострочення, а потім не запобіг (і це вже не має правового значення, з яких причин так сталося) виникненню неможливості виконання.

За таких обставин низка наведених фактів, взятих у їх сукупності (по суті неодноразове порушення належного ходу виконання зобов'язання) вказує на порочність волі боржника, який вже після першого "зриву" у виконанні повинен був усвідомити потребу в значному підвищенні рівня своєї турботливості й обачливості для надання обгрунтовано очікуваного кредитором задоволення в його інтересі.

По-третє, особа (підприємець) має виходити з характеру проваджуваної нею діяльності і страхуватися від можливих у цій сфері небезпек, у тому числі — здійснювати у необхідних випадках страхування на користь інших осіб. І тут вже можна говорити про страхування ризиків — але йтиметься саме про страховий ризик — у вигляді ймовірності цивільної відповідальності, тобто несення боржником (!) збитків, спричинених реалізацією його відповідальності за вчинене ним правопорушення. Важливо розуміти, що цей ризик зумовлює потребу у відповідному виді страхування, але не у самій відповідальності. Тобто те, що викликає виникнення відносин з приводу страхування на випадок цивільної відповідальності не рівнозначно тому, що спричинює саму відповідальність: страхування і відпо-"відальність — це різнопланові відносини.

Деліктна відповідальність публічно-правових утворень

Підвищена відповідальність стало асоціюється з відповідальністю за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ст. 450 чинного ЦК та ст. 1236 проекту нового ЦК}. Але імперативність засад, на яких побудовано інститут деліктної відповідальності, а також можливість заподіяння шкоди цивільним правам громадян внаслідок протиправних дій органів публічної влади, зумовлюють необхідність внесення законоположень, подібних до викладених у ст. 443 ЦК 1963 року, якою запроваджено відповідальність держави за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, незалежно від вини службових осіб зазначених органів.

Подібне регулювання відповідних правовідносин має здійснюватися і згідно зі ст. 1227 проекту ЦК. До того ж, на додаток до відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями при провадженні у кримінальній справі чи справі про адміністративне правопорушення (внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту чи підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт), проект ЦК передбачає також і відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі через прийняття незаконного рішення, ухвали, постанови з цивільної справи — проте лише за наявності у діях суддів (судці) складу злочину, встановленого вироком, що набрав чинності. Однак в останньому випадку відступу від принципу вини бути не може, оскільки злочином є суспільно небезпечне винне діяння (ст. 11 чинного Кримінального кодексу України).

З огляду на це варто згадати ст. 56 Конституції України, за якою кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Тож у повній відповідності з Основним Законом ст. 1224 проекту ЦК конкретизує зазначене конституційне положення і передбачає, що шкода, заподіяна незаконними рішеннями, діями- чи бездіяльністю органів державної влади чи місцевого самоврядування, відшкодовується незалежно від вини відповідних органів і службових осіб.

Услід за викладеним загальним правилом ст. 1225 проекту ЦК встановлює відповідальність органів публічної влади незалежно від вини їхніх службових осіб, яка настає у випадку вчинення ними незаконних дій у галузі адміністративного управління (наразі ст. 442 ЦК 1963 року передбачає відшкодування такої шкоди на загальних підставах, тобто — за принципом вини). Також і у ст. 1226 проекту ідеться про відповідальність незалежно від вини - у віпадкоках відшкодування шкоди, заподіяної державними органами І органами місцевого самоврядування в галузі нормотворчої діяльності.

У всіх цих випадках непридатність "теорії ризику" для обгрунтування відповідальності публічно-правових утворень незалежно від вини виявляється більш ніж яскраво. Насамперед тому, що будь-яке публічне утворення у відносинах з підвладними йому особами не може розглядатися як суб'єкт ризикової діяльності. Замість цього цивільна відповідальність держави та територіальних громад незалежно від вини зумовлена виключно чинником особливих функцій, що їх виконують публічйо-правові структури, надаючи підвладним суб'єктам різноманітні управлінські послуги і справляючи на них вплив у рамках відносин субординації, що передбачають фактичну підлеглість потенційних потерпілих, яким, з огляду на це, має бути наданий підсилений захист, який і забезпечує безвинна відповідальність.

Ризик, що виключає відповідальність — деякі паралелі

Оскільки чинне цивільне законодавство напряму не пов'язує ризику і відповідальності, поглянемо на те, в який спосіб фактор ризику врахований у Кримінальному кодексі України (далі — КК) від 05.03.2001 р. І тут одразу впадає в око, що у ст. 42 КК він розглядається виключно у контексті правомірної діяльності особи. Тому у цілковитій відповідності з правовим змістом досліджуваного поняття зазначену норму включено до глави VIII КК, назва якої говорить сама за себе — "Обставини, що виключають злочинність діяння". Адже лише такий — обмежувальний щодо застосування відповідальності — підхід, передбачає врахування ризику, оскільки будь-який інший "ризик" насправді означатиме тільки більш чи менш виразний вияв вини. Саме тому кримінально-правовий підхід до врегулювання проблеми ризику виходить з вузького тлумачення цього явища як виправданого (і передусім професійного — у широкому плані) ризику, що передбачає правомірність вчинюваних дій і водночас відкидає "ризик" невиправданий, який свідчить про той чи інший ступінь вини і зумовлює несення відповідальності за власні протиправні дії.

П. Андрушко резонно відзначає, що термін "виправданий ризик" вживається як родове поняття для всіх видів ризику, включно з виробничим, господарським та професійним: "... всі вони пов'язані із виправданим (вимушеним) заподіянням шкоди правоохо-ронюваним інтересам для досягнення суспільне корисної мети" (Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. - К.: А.С.К., 2002. - С. 84.).

Згідно з кримінальним правом ризик не вважається виправданим, якщо він завідомо (для потенційного правопорушника) створював загрозу життю інших людей або заіро-зу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій. Те ж саме, тільки з певною поправкою на специфіку відповідних правовідносин, можна сказати і про будь-який інший ризик, який не є правомірним вже тому, що суб'єкт відповідальності усвідомлює чи має усвідомлювати реальність небезпеки, яку він створює для іншої особи, та недостатність заходів, які він вживає для відвернення шкоди, що може бути заподіяна.

Тож убачаю за корисне розглянути умови правомірності виправданого ризику (зазначені П. Андрушком у коментарі до Кримінального кодексу), за наявності яких ризик кваліфікуються як обставина, що виключає злочинність діяння — для того, щоб провести відповідні паралелі з тим реально існуючим ризиком, який пронизує підприємницьку діяльність і всю сферу цивільного обороту (діяльність, пов'язану з використанням джерел підвищеної небезпеки зокрема).

Першою з умов, що їх виділяє П. Андрушко, є спрямованість діяння на досягнення значної суспільно корисної мети (суспільно корисного результату). У зв'язку з чим можна з певністю сказати, що підприємництво безумовно відноситься саме до такої корисної для суспільства діяльності, розвиток якої спричинює зростання загального добробуту, сприяє розвитку матеріальної і духовної культури.

Друга умова в розглядуваному переліку — це неможливість у даній конкретній обстановці досягнути поставленої мети вчиненням іншого діяння, не пов'язаного з ризиком заподіяння шкоди. З цього погляду також зрозуміло, що як способу організації суспільного виробництва і товарного обміну альтернативи підприємницькій діяльності немає.

Наступні чотири умови (чинники) радше відіграють роль критеріїв невинуватості гаданого суб'єкта відповідальності, і дозволяють, будучи "прищеплені" до цивільної відповідальності, -відлежувати правомірний ризик:

а) від грубої необережності — для правомірного ризику властива наукова та технічна обгрунтованість проваджуваної діяльності;

б) від умислу — за всіх обставин дії особи, яка ризикує, не повинні завідомо, з необхідністю спричинювати шкоду або створювати загрозу для життя інших людей, загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій; в) від вини у широкому плані — за умов виправданого ризику особа не порушує прямої заборони, передбаченої законом.

Нарешті, окреме місце посідають специфічні випадки професійного ризику, які вимагають наявності належним чином зафіксованої згоди особи, життю чи здоров'ю якої створюється загроза заподіяння шкоди.

Звідси можна зробити висновки, які поширюються на визначення природи ризику в контексті юридичної відповідальності будь-якого виду — як публічно-правової, так і цивільної (приватно-правової):

1) ризик є об'єктивно виправданим, суспільне необхідним чинником правомірної діяльності фізичних та юридичних осіб;

2) як характеристика, властива правомірній поведінці, виправданий ризик виключає наявність вини суб'єкта відповідальності; 3) виправданий (правомірний) ризик у рамках галузевих інститутів відповідальності може розглядатися тільки в одному ключі — не як суб'єктивна умова відповідальності (замість вини), але як підстава для звільнення від відповідальності (через відсутність вини).

Володимир ПРИМАК

По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 29 від 20-26 липня 2002 року;