Визнання договорів неукладеними

Визнання договорів неукладеними на підставі ст. 153 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) набуває дедалі більшого поширення. Ця норма ЦК передбачає, що договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди за усіма його суттєвими умовами. Відповідно відсутність такої згоди і є підставою для визнання договорів неукладеними.

Цю категорію спорів слід відрізняти від спорів про визнання угод недійсними. Різниця передусім полягає у різних правових підставах. Так, підстави для визнання угод недійсними передбачені статтями 48 — 58 ЦК. Відрізняються і правові наслідки, хоча деякі автори вважають за можливе застосування до угод, визнаних неукладеними, наслідків, передбачених для угод, визнаних недійсними, тобто фактично йдеться про аналогію закону.

Досить поширеною є категорія спорів про визнання неукладеними договорів застави, що забезпечують банківське кредитування. Головний аргумент боржника — відсутність відповідного кореспондування між умовами основного кредитного договору і договору застави, що має його забезпечувати. Втім, сторони подекуди довільно тлумачать це положення. Так, у даній справі, спір виник з приводу такої істотної умови договору застави, як викладення змісту самого зобовязання, яке забезпечується заставою, і ступінь його деталізації у спірному договорі. Згідно зі ст. 12 Закону України "Про заставу" у договорі застави має визначатися сутність забезпеченої заставою вимоги. Більш детальні коментарі з цього приводу можна знайти у п. 5 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 24.12.99 р. НІ 02-5/602. Тут, зокрема, вказано і на можливі наслідки порушення вищезгаданих вимог — визнання договору неукладеним на підставі ст. 153 ЦК. Саме ці доводи висувалися у попередніх судових рішеннях у справі, що коментується. Попри це, Вищий господарський суд України у своїй постанові зазначив, що застава має похідний характер від забезпеченого нею зобовязання, отже, достатнім є відсилання у договорі застави до відповідних умов кредитного договору. Немає потреби у дублюванні цих умов ще й у договорі застави (відсотки і пеня за кредитом, а також термін їх сплати).

Причиною для визнання договору застави неукладеним може стати невизначеність і предмета застави.

Значний інтерес у звязку із цим становить постанова Вищого арбітражного суду України від 01.09.2000 р., де предметом застави за спірним договором став цілісний майновий комплекс підприємства за конкретною адресою. Саме так предмет застави був визначений у договорі застави. Утім, Вищий арбітражний суд України дійшов висновку, що це є недостатнім для визначення предмета застави, його індивідуальних ознак і для відокремлення його від інших однорідних предметів. У ст. 12 Закону України "Про заставу" передбачено обов'язковість опису предмета застави. Суд також послався на п. 5 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 24.12.99 р. № 02-5/602, де вказано на обовязковість опису предмета застави. Невиконання цих вимог і стало підставою для визнання спірного договору застави неукладеним.

У звязку із цим варто розглянути деякі варіанти вирішення проблеми, що стала причиною для визнання вищезгаданого спір-

ного договору застави неукладеним. Слід зазначити, що визначення поняття цілісного майнового комплексу дається у п. 3.2.8. ст. З Закону України "Про податок на додану вартість". Якщо коротко, то тут йдеться про сукупність активів юридичної особи, термін використання яких перевищує 12 календарних місяців. На нашу думку, у спірний договір застави варто було запозичити розгорнуте визначення цілісного майнового комплексу із Закону "Про податок на додану вартість або зробити посилання на відповідну норму цього Закону. Інший шлях — взяти за основу опису майна баланс, що має складатися за правилами Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 "Баланс", затвердженого Наказом Мінфіну України від 31.03.99 р. № 87.

Альтернативний і більш простий шлях вирішення цієї проблеми — застава корпоративних прав на відповідну юридичну особу. Визначення корпоративних прав можна знайти у п. 1.8. ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Це право власності на частку у статутному фонді юридичної особи, включаючи право на дивіденди, на участь в управлінні і на частку майна у випадку ліквідації цієї юридичної особи. Отже, йдеться про різновид майнових прав, застава яких дозволяється на підставі ст. 4 Закону "Про заставу". Втім, щоб уникнути непорозумінь, варто вказати у договорі про які саме корпоративні права йдеться або зробити посилання на вищезгадані закони.

Сергій ТЕНЬКОВ, директор юридичного департаменту Правового центру "Профконсалтінг"

Надруковано: "вісник господарского судочинства", № 2, 2002 рік
Матеріали подаються з деяккими скороченнями та редакційними правками

По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 29 від 20-26 липня 2002 року;