ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬБЕЗ ВИНИ: СПЕЦІАЛЬНІ УМОВИ ЧИ РИЗИК?

Частина 3: Окремі випадки і об'єктивної відповідальності

До сьогодні відповідальність без вини у Чистому вигляді — тобто відповідальність боржника у договірному чи позадоговірному Зобов'язанні за суб'єктивно випадкове завдання збитків (заподіяння шкоди) кредиторові (потерпілому) передбачалася цілою низкою норм цивільного законодавства. Однак з прийняттям нового Цивільного кодексу України (далі — ЦК) упору буде говорити про те, що колишній виняток стає загальним правилом. У зв'язку з цим додаткової ваги набирають аргументи тих цивілістів, які виходять з рівноправності двох начал цивільної відповідальності — принципів відповідальності за вину і відповідальності без вини. і Існуючі тенденції правового регулювання ведуть до виникнення такої ситуації в українському цивільному праві, коли належність певних умов відповідальності до категорії загальних чи спеціальних визначатиметься не стільки колом правовідносин, на які поширюватимуться зазначені умови, скільки елементами законодавчої техніки, використаної при конструюванні норм про цивільно-правову відповідальність, які будуються, виходячи із визнання примату вини, незважаючи на нехай і надзвичайно численні, проте, всього лише винятки, передбачені (регламентовані) законом.

З огляду на порушення цього надто принципового питання, змушений більш чітко визначити і власну позицію з приводу співвідношення винної і безвинної відповідальності.

На мою думку, будь-яка кількість відступів від принципу вини не означає відмову від нього як провідного принципу цивільної відповідальності. Тож при розрізненні загальних і спеціальних умов відповідальності за всіх обставин слід виходити з необхідності включення до загальних умов, крім об'єктивних чинників, також і вини — не тільки як елемента, визначального для збереження виховної та попереджувальної функцій цивільної відповідальності, але й як єдиного критерію, придатного для використання під час розв'язання спору про відповідальність боржника та її розмір у випадку допущення такої, що заслуговує на докір (тобто винної) поведінки з боку кредитора.

Договірні відносини: диспозитивно-імперативний метод

Отже, у контексті вивчення підходів законодавця до можливості відходу в окремих випадках від принципу вини (слово "відхід" вживається тут зі значною часткою умовності, оскільки за наявності "змішаної" вини або вини самого лише кредитора повної відмови від дії принципу вини не може бути і у випадку, коли законом передбачено застосування об'єктивної відповідальності) насамперед слід назвати загальне диспозитивне правило про можливість погодження сторонами договору окремої умови щодо відповідальності незалежно від вини за невиконання чи неналежне виконання договірного зобов'язання (ст. 209 чинного ЦК 1963 року та ст. 634 проекту нового ЦК). До речі, положення проекту ЦК (ст. 639) щодо безвинної відповідальності підприємців також є диспозитивним — але, з огляду на інші норми проекту, тільки у тій частині, в якій зазначене правило не поширюється на правовідносини з участю споживачів.

Справа у тому, що ст. 638 проекту ЦК визнає недійсними угоди з обмеження розміру відповідальності за зобов'язаннями, в яких фізична особа виступає як споживач (кредитор), якщо розмір цієї відповідальності встановлений законом і якщо угоду укладено до настання обставин, що мають наслідком відповідальність за порушення зобов'язання.

Зазначене положення підлягає розширеному тлумаченню — заборонятися мають не тільки угоди про зменшення розміру відповідальності, але й угоди про зміну передбачених законом умов відповідальності продавця (виготовлювача товару, виконавця робіт чи послуг у відповідних угодах) у договорі роздрібної купівлі-продажу. Винятково за такого тлумачення вказаної норми проекту буде досянута мета ефективного захисту споживача як слабшої сторони договору. У противному випадку порядок застосування безвинної відповідальності підприємця у його відносинах зі споживачем (які є різновидом відносин, що виникають у сфері підприємницької діяльності) також підпадатиме під дію формули "якщо інше не передбачено законом або договором".

Коли ж таке допустити, тоді підприємці легко знайдуть спосіб виговорити собі у недосвідченого споживача додаткові полегкості — відповідальність на загальних умовах (з урахуванням вини), зокрема. Іншими словами, питання про розмір відповідальності є похідним від з'ясування її умов, а тому дотриматися положень щодо розміру належного споживачеві відшкодування неможливо без неухильного дотримання правила про безвинну ("абсолютну") відповідальність продавця (виготовлювача, виконавця).

Примітко, що обговорювана норма про підвищену відповідальність підприємця матиме своє імперативне "віддзеркалення" і у тих положеннях нового ЦК, які присвячені позадоговірним зобов'язанням. Мова про параграф 3 "Відшкодування шкоди, завданої через недоліки товарів, робіт, послуг" глави 80 "Завдання шкоди" проекту ЦК. Відповідно шкода, завдана життю, здоров'ю або майну фізичної чи юридичної особи через конструкційні, рецептурні чи інші недоліки товарів (робіт, послуг), а також через недостовірну чи недостатню інформацію про товар (роботу, послугу), підлягатиме відшкодуванню продавцем або виробником (виконавцем) незалежно від їхньої вини і від того, перебував потерпілий з ними у договірних відносинах чи не перебував.

Пряме відсилання до жорстких норм інституту деліктної відповідальності містить і ст. 742 проекту нового ЦК. Згідно з викладеним у цій статті положенням шкода, завдана життю, здоров'ю або майну покупця (споживача) товаром неналежної якості, придбаним за договором роздрібної купівлі-про-дажу, підлягає відшкодуванню продавцем чи виготовлювачем цього товару відповідно до правил, передбачених вищезгаданою главою 80 проекту ЦК. Тобто знову ж таки йдеться про параграф 3 цієї глави, що встановлює відповідальність незалежно від вини.

Коли ми говоримо про договірну відповідальність, не можна не згадати і про те, що чи не найдавнішим, відомим ще римському цивільному праву, прикладом суворої відповідальності у договірних відносинах є правило, закріплене у ст. 418 чинного ЦК та ст. 1007 проекту нового ЦК, згідно з яким відповідальність професійного охоронця за втрату, нестачу чи пошкодження речі, прийнятої на зберігання, звичайно обмежується тільки обставинами непереборної сили.

Аналіз викладених положень чинного законодавства і оцінка перспективного регулювання договірних відносин з участю суб'єктів підприємницької діяльності за проектом нового ЦК спонукає до висновку про помітне "проникнення" в українське цивільне право елементів правового регулювання, які раніше були властиві переважно тільки англо-американському праву, оскільки "головний принцип загального права полягає у тому, що договори мають виконуватися за будь-яких умов і незалежно від вини боржника" (Гражданское и торговое право капиталистических государств. — М.: Межд. отн., 1993. - С. 290.).

Підприємці як професійні учасники ринкових відносин повинні ураховувати ймовірність випадкового завдання ними збитків (випадкова неспроможність виконати зобов'язання) чи позадоговірної шкоди своїм контрагентам чи споживачам. Крім того, вони мусять зважати на звичайні у ринковому середовищі зміни в економічній кон'юнктурі, якими б економічними, природними чи соціально-політичними причинами ці зміни не були б зумовлені.

До того ж у суто "підприємницькому" договорі кожна із його сторін — підприємців — може на свій розсуд вирішувати, чи варто їй наполягати на включенні до тексту угоди окремого застереження щодо звільнення від відповідальності за наявності певних обставин (форс-мажору) чи умови про врахування вини, або ж піти на ризик несення збитків, спричинених суб'єктивно випадковою неможливістю (неспроможністю) виконати зобов'язання належним чином — унаслідок реалізації відповідальності незалежно від вини.

Підкреслю, що у цьому випадку термін "ризик" умисно використано без лапок — тому, що у наведеному контексті вказане слово вживається у значенні, близькому до власного розуміння підприємницького (як різновиду професійного) ризику, який:

а) пов'язаний з загалом правомірними діями суб'єкта даного роду ризикової діяльності;

б) виявляється у майновій сфері підприємця (котрий у нашому випадку є також і суб'єктом безвинної відповідальності) та знаходить своє втілення у економічній категорії збитків, що їх зазнає цей суб'єкт підприємницької діяльності. Тобто йдеться про ризик власних збитків підприємця, які можуть бути зазнані ним через виконання обов'язку з відшкодування випадково заподіяної шкоди (збитків), завданої потерпілому (кредитору). Цей ризик майбутній підприємець приймає на себе власною волею — через реалізацію своєї цивільної правоздатності і набуття статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Прострочення боржника і прострочення кредитора

З огляду на імперативність припису, що зумовлює беззастережне поширення відповідного правила на всіх учасників цивільних правовідносин, особливе місце у пропонованому нарисі займає відповідальність за неможливість виконання, що випадково настала у період прострочення з боку боржника (передбачена ст. 213 чинного ЦК та ст. 644 проекту нового ЦК України). До речі, у цьому разі може йтися не тільки про суб'єктивно-випадкову, але й об'єктивно-випадкову неможливість. Приміром, такий висновок повністю відповідає положенням ст. 212 ЦК 1963 року та ст. 636 проекту нового ЦК про те, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання.

Треба враховувати, що у певних випадках у силу первісної вини самого ж кредитора чи його прострочення (навіть і невинного) негативні наслідки, спричинені випадком, лягають на суб'єкта права вимоги в порушеному договірному зобов'язанні. Це стає актуальним, наприклад, тоді, коли згідно зі ст. 418 чинного ЦК (ст. 1007 проекту нового ЦК) зі спливом встановленого строку зберігання або строку, наданого охоронцем для зворотного взяття речі (відповідно до ст. 415 чинного ЦК та ст. 995 проекту нового ЦК останнє має місце за умов, якщо строк схову не визначений), поклажодавець не виконає свого обов'язку забрати назад майно, передане на зберігання.

За таких обставин зберігач-підприємець відповідатиме лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності, тоді як зазвичай цей суб'єктивний бік справи є юридично-незначущим і тільки непереборна сила виступає об'єктивною межею відповідальності професійного охоронця. Водночас несумлінний поклажодавець не тільки нестиме ризик випадкової втрати, нестачі або пошкодження речі, але й ризикуватиме (тут в обох випадках вживання поняття "ризик" також є слушним, оскільки ідеться про власний ризик — про ймовірні збитки тієї особи, яка ризикує) неможливістю відшкодування своїх майнових втрат, спричинених простою необережністю боржника. Звісно, у змальованій ситуації вести мову про юридичну відповідальність кредитора (поклажо-давця), у її власному розумінні, не випадає. Натомість ідеться про ризик як такий.

Тож наведений приклад та подібні до нього випадки не тільки дозволяють наочно проілюструвати різницю між ризиком і відповідальністю, але й допомагають виявити два специфічні "вектори" правового регулювання, що визначають вихідні засади використання категорії ризику у цивільному праві. Одна з цих засад визначається переважно нормами зобов'язального права, тоді як інша — положеннями інститутів права власності.

По-перше, боржник звільняється від відповідальності, якщо неможливість виконання зобов'язання зумовлена обставинами, що виникли в період прострочення кредитора (статті 213, 215 ЦК 1963 року) або з його (кредитора) вини (статті 210, 222 чинного ЦК). Тож у даному випадку ідеться про ризик з боку несправного кредитора. По-друге, ризик випадкової загибелі чи випадкового псування речі, коли інше не обумовлено договором чи правилами про окремі види зобов'язань, несе її власник, якщо тільки інша сторона не припустилася прострочення у передачі чи прийнятті відчужуваної речі (ст. 130 ЦК 1963 року, статті 319, 644 проекту нового ЦК).

Отже, всі ризики, котрі можуть розглядатися у цивільному праві як суттєва обставина, що впливає на вирішення питання про покладання на особу негативних майнових наслідків певних випадкових дій чи подій (у тому числі при реалізації цивільної відповідальності), можна розподілити на дві групи:

1) зобов'язально-правові ризики, небажаним наслідком яких може бути втрата кредитором належного йому права вимоги;

2) речево-правові ризики (їх існування зазвичай зумовлюється можливістю впливу на об'єкт права власності якихось подій або ймовірністю вчинення позадоговірної шкоди), негативні наслідки яких залишаються на особі, котрій належить (чи мало б належати — щодо набувача, який прострочив прийняття речі) відповідне речеве право.

Ризики обох зазначених різновидів можуть тісно "переплітатися". Іноді вони навіть обумовлюють існування одне одного. Так, господарське товариство, будучи юридичною особою — власником певного майна, несе цим майном відповідальність перед третіми особами та ризикує його втратою за випадкових обставин. Водночас учасники товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю, акціонери в акціонерних товариствах та вкладники у ко-мандитних товариствах ризикують втратою внесених ними прямих інвестицій, втілених у певній частці статутного фонду чи вартості належних учасникам акцій. Зазначений ризик виявляється, зокрема, у тому, що внаслідок ліквідації товариства (наприклад, при його банкрутстві) учасник може бути позбавлений можливості повернути вартість свого внеску до статутного фонду через відсутність достатнього задишку ліквідаційної маси.

Володимир ПРИМАК

По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 28 від 13-19 липня 2002 року;