ЦЯ БАГАТОГРАННА ЗАСТАВА-2

Право речеве чи зобов'язальне?

На початку минулого століття серед вітчизняних правознавців точилася жвава полеміка стосовно визначення правової природи застави: частина юристів розглядала заставу виключно як субінстиггут зобов'язального права, тоді як інші відносили заставу до числа обмежених прав на чужі речі.

Згодом вже радянський законодавець розставив свої акценти і відвів заставі окреме місце в межах зобов'язального права — виключно як способу забезпечення зобов'язань. Цим було визначено переважно зобов'язальну сутність застави, насамперед відносний (розрахований на захист від протиправних дій заставодавця, але не всіх третіх осіб), а не абсолютний характер прав заставодавця на предмет застави. Проте нині маятник вітчизняної правотворчості рухається в іншому напрямку. Свідченням цьому є те, що у главі 47 проекту нового Цивільного кодексу України (далі — ЦК) розмежовано зобов'язально-правові (параграф 2) і речеві (параграф 3) способи забезпечення виконання зобов'язань. До останніх, поряд з утриманням, віднесено і заставу. Можна передбачити, що таке визнання рече-во-правової сторони права застави у певний спосіб відіб'ється і на нормативній базі, і на відповідній судовій практиці.

Важливість питання шодо правової природи застави полягає у тому, що речеве право, якщо воно визнаватиметься за заставодавцем, безперечно становитиме вагому гарантію дотримання інтересів кредитора у заставному зобов'язанні. Адже відмінними ознаками застави як обмеженого речевого права мають бути такі його риси.

1. Речеве право вирізняє його абсолютний характер, що передбачає захист від посягання на це право і відповідну річ з боку всіх інших осіб, включаючи власника.

2. Наділення осоои, яка мас право на чужу річ, можливостями безпосереднього фактичного чи юридичного впливу на відповідний матеріальний об'єкт без прямого посередництва власника (для заставного правовідношення йдеться, наприклад, про фізичну передачу кредиторові предмета застави при закладі та про можливість відчуження майна несправного заставодавця незалежно від його волі);

3. Чи не головним для заставного кредитора є те, що речеве право має ознаки "слідування" відповідній речі й зберігається при переході права власності на цю річ, у зв'язку з чим зазначене право завжди виступає тим правовим обтяженням, що в певний спот сіб обмежує права власника. За загальним правилом, речеве право припиняється лише з загибеллю речі. Виключними випадками припинення цього права можна вважати примусове відчуження речі (продаж її з прилюдних торгів), націоналізацію, реквізицію, конфіскацію майна, примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, примусове відчуження об'єктів культурної спадщини тощо.

4. Обмежене речеве право поширюється виключно на індивідуально-визначені речі. З цієї причини вказане право не може належати заставо держателю у разі, коли предмет застави складають майнові права, у тому числі права вимоги щодо розпорядження грошовими коштами на банківському рахунку заставодавця чи його майнового поручителя. Заставний кредитор також не має речевого права і на речі в обороті чи переробці, які є предметом застави, оскільки заставодавець вільний відчужувати їх на свій розсуд, замінюючи іншими аналогічними речами тієї ж вартості.

Отже, визнання речево-правової природи права застави загалом має визначати і більш високий рівень захисту інтересів заставодержателя та зумовлювати врахування відзначеної специфіки у практиці правозастосуван-ня. Однак наразі ні теперішнє законодавство, ні проект ЦК не дають підстав для сподівань на швидкі зрушення у цьому напрямі.

Наочне порівняння

Пропоную розглянути одне наочне порівняння, яке ілюструє непослідовність законодавця у його ставленні до прав заставодавця у порівнянні з підходом до регулювання відносин оренди, які породжують для орендаря право, зовні дуже подібне до права на чужі речі.

Згідно зі ст. 28 Закону "Про оренду державного та комунального майна" орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством для захисту права власності. Зазначене правило кореспондує більш загальній нормі — відповідно до частини 5 ст. 48 Закону "Про власність" положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника. Той же орендар може зажадати повернення орендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця.

Натомість якшо виходити безпосередньо з чинного Закону "Про заставу", поза його зв'язком з іншими правовими актами, заставодержатель вправі самостійно вживати заходи, необхідні для захисту предмета застави від посягань з боку третіх осіб тільки тоді, коли в заставу передано майнові права і заставодавець нехтує своїми обов'язками шодо здійснення необхідного захисту заставленого права (ст. 51 названого Закону). Однак примітко, що у цьому випадку про якесь речеве право заставодержателя взагалі не ідеться (так само, як при заставі цінних паперів, випущених у бездо-кументарній формі, а також у разі застави товарів в обороті або у переробці).

Отже, законодавство тільки опосередковано — через вищезгадану норму Закону "Про власність" — визнає за зас-таводержателем обмежене право на річ, що є предметом застави, і виключно у тих випадках, коли згідно з договором застави річ передається у володіння кредиторові заставного зобов'язання. Навіть щодо закладу Закон "Про заставу" не містить відповідної норми прямої дії. Більше того, виходячи з тексту пункту З роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/602 від 24.12.1999 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу" (далі — Роз'яснення ВАСУ) можна зробити хибний висновок, що навіть у разі закладу заставодержатель не може користуватися засобами захисту речевого права від посягань на предмет застави з боку третіх осіб. Водночас ВАСУ визнає, що заставодержатель вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, якщо заставодавець всупереч вимогам закону чи договору не передасть предмет застави у володіння заставодержателю. Такий виклад відповідної правової позиції у контексті інших положень Роз'яснення ВАСУ можна інтерпретувати як визнання відносного характеру права заставодержателя щодо предмета застави (як вимоги виключно до заставодавця, але не до всіх третіх осіб), що, безумовно, не відповідає вишенаведеному припису ст. 48 Закону "Про власність".

'Таким чином, заставодержатель, у володінні, або у володінні та користуванні якого перебуває чи має перебувати предмет застави, не позбавлений права вчиняти віндикаційний чи нега-торний позови до всіх осіб, включно з власником, які посягають на речеве право заставного кредитора. Тільки такий підхід забезпечить належний рівень правової захищеності кредитора заставного зобов'язання. Більш того, бажано, щоб відповідні повноваження щодо захисту речевого права було визнане за заставодержателем навіть і тоді, коли він у заставному правовідношенні не виступає у ролі титульного володільця. Але це — справа-майбутнього.

Переважне право

Найбільш повно ознаки застави як речевого"' права розкриваються у контексті виявлення функціонального призначення права застави та через його аналіз як права переважного.

Вже з легального визначення застави

випливає її забезпечувальне призначення (ст. 1 Закону "Про заставу"), яке виявляється, зокрема, у тому, що певні права на предмет застави у заставодержателя виникають навіть до і незалежно від вчинення боржником порушення його обов'язку за основним зобов'язанням: відповідно до ст. 16 зазначеного Закону виникнення права застави збігається з моментом укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню — з моментом нотаріального посвідчення угоди сторін. Якщо ж предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, тоді право застави виникає в момент передачі речі заставному кредиторові чи, знову ж таки, з моменту укладення договору застави, коли передачу предмета застави було здійснено до укладення відповідної угоди.

Суть права застави полягає у тому, що заставодержатель має перевагу перед всіма іншими кредиторами заставодавця щодо отримання задоволення з вартості заставленого майна. Проте це класичне визначення треба сприймати з урахуванням того, що у виконавчому провадженні разом із забезпеченими заставою вимогами до числа вимог першої черги віднесені вимоги щодо стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також у зв'язку з втратою годувальника (ст. 44 Закону "Про виконавче провадження"). Тобто за певних обставин домагання заставодавця можуть бути задоволені пропорційно до їх частки відносно інших з названих вимог.

Пріоритет

Пріоритет права вимоги заставного кредитора щодо вимог решти кредиторів того ж боржника за зобов'язаннями цивільно-правового характеру проявляється у наступному.

1. Заставодержатель має виключне право щодо звернення стягнення на предмет застави, якщо вартість останнього не перевищує розміру забезпеченої заставою вимоги. В іншому випадку (якшо вартість предмета застави уможливлює одночасне задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями), кошти, отримані від реалізації заставленого майна, використовуються насамперед для погашення заборгованості боржника перед заставодержателем, і лише залишок Коштів спрямовується для задоволення вимог інших осіб (ст. 52 Закону "Про виконавче провадження").

Закон допускає навіть можливість переходу предмета застави у власність заставодержателя: якщо аукціон (публічні торги) з реалізації заставленого майна оголошено таким, що не відбувся, заставодержатель за згодою заставодавця має право залишити заставлене майно за його початковою оцінкою за собою (ст. 21 Закону "Про заставу").

2. Право на задоволення своїх вимог з вартості предмета застави не виключає можливість звернення стягнення на інше майно боржника кредитором забезпеченого заставою зобов'язання — як шодо суми, не покритої за рахунок продажу предмета застави, так і, через звернення до суду про стягнення заборгованості у звичайному порядку, коли заставний кредитор відмовляється від здійснення свого переважного права чи не використовує його з будь-яких причин. З цього приводу в пункті 8.5. Роз'яснення ВАСУ зазначено, що звернення стягнення на заставлене майно є правом, а не обов'язком заставодержателя, а тому справи зі спорів, пов'язаних з невиконанням забезпеченого заставою зобов'язання (за позовами про стягнення відповідних коштів з боржника або поручителя чи гаранта тощо) підлягають розгляду посуті незалежно від того, чи реалізував кредитор відповідне право застави.

3. Переважний характер заставних, вимог кредитора віддзеркалений і в поширенні права застави на суми страхового відшкодування, що виплачуються у випадку загибелі або пошкодження заставленого майна (ст. 10 Закону "Про заставу").

4. У разі вчинення перезастави (неодноразової застави) одного й того ж майна, перевагу в задоволенні своїх майнових вимог мають перший заставодержатель, а наступні за ним заставодержателі — кожний попередній перед всіма наступними — у порядку виникнення їх права застави. Причому право звернути стягнення на предмет застави у кожного наступного заставодавця виникає після повного задоволення вимог попереднього кредитора (тобто виключається якась пропорційність врахування вимог). Додатково щодо рухомого майна зазначений принцип відображається у перевазі зареєстрованої застави над незареєстро-ваною (ст. 18 Закону "Про заставу").

5. Нарешті, вимоги, забезпечені заставою, задовольняються у першу чергу при проведенні процедури ліквідації банкрута, тоді як тільки у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати обов'язкових платежів (а раз так, то це стосується і податкової застави) і лише у четверту чергу — решта вимог кредиторів за цивільно-правовими зобов'язаннями (ст. 31 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом").

Володимир ПРИМАК

По материалам газеты "Юридичний вісник України"